Історія 167 дивізії в особах

За матеріалами збірки

"Слава воїнам-визволителям"

Відвідали ветеранів, записали  спогади пошуковці Сумської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 6 під керівництвом Калашник Т.О. (2004-2007 рр.)  

Редактор – Богословська О.Б.

Комп’ютерна верстка, упорядкування, сканування та обробка  ілюстрацій, оформлення титульної сторінки – Калашник Т.О.

Бабенко Михайло Федорович народився  21 листопада 1926 року в с. Сінне Миропільського району. Закінчив 5 класів. Батько й мати працювали у колгоспі. Мав брата.

 22 червня 1941 року розпочалася війна. «Коли наші частини відступили, незважаючи на те, що ще була осінь, наш ставок вже був покритий льодом. Я з товаришем катався на дерев’яних ковзанах. Раптом ми побачили, що йдуть німці та поліцаї, ведуть двох наших солдат із зв’язаними руками. Ми покинули ковзани і побігли до контори. Один із поліцаїв вихвалявся перед людьми, що зібралися, про те, як взяли у полон солдат. Він розповів, що у хаті лісника вони застали кілька радянських солдат та їх командира, оточили будівлю, відкрили вогонь, запропонували їм здатися, але ті відповіли відмовою, тоді за допомогою запалювальних куль підпалили хату. Кілька солдат спробували покинути будівлю через розбиті вікна, але їх зупинив вогонь противника. Коли вогонь зробив свою справу, на згарищі поліцаї знайшли двох живих солдат (один із них сховався у грубі, інший у печі)... Полонених повели до сільської контори, потім до Миропілля. Один із них дорогою зміг втекти, іншого фашисти повісили... Але ця історія має продовження...  Коли село було звільнено 1943 року, один «вусатий командир» спитав у селян, де живе поліцай. Йому вказали на хату під горою. Господаря дома не було. Він переховувався у траншеї на черепичному заводі. Взяли його живим. Вусатий командир спитав: «Пам’ятаєш, як із печі мене витяг?...» Цей поліцай під час спроби втекти був поранений і помер від ран...”, – розповідав ветеран.

 Щодня Михайлові Федоровичу доводилося тікати з рідної домівки, переховуватися від фашистів у лісі. Коли це робити набридло, став ховатися у сараї на сіновалі.

  Бабенко Михайло Федорович був призваний до лав армії 1943 року. Йому щойно виповнилося 17 років. Тоді підрозділи 615-го полку 167-ї стрілецької дивізії стояли під Битицею та Пушкарівкою. Добре пам’ятає ветеран свого командира роти старшого лейтенанта Дохменко, якого називав просто – «дядько», командира взводу лейтенанта Стадника.

 «Ніякої військової підготовки я не мав. Зразу нас, новобранців, направили на передову. Мені дали старий німецький кулемет. Сказали, що коли німець йтиме – стріляй. Один старший за віком солдат розповів мені про будову кулемета – ось і все моє навчання», – продовжив свою розповідь Михайло Федорович.

 Коли радянські війська перейшли у наступ, перший населений пункт, який було звільнено підрозділом, де служив ветеран, було с. Хотінь. Після звільнення Сум з боями пройшли Недригайлівщину, Роменщину. Форсували Сулу, Ромен, Дніпро. Весь цей час на своїх руках проніс кулемет «максим», який отримав замість старого німецького.

 Під час боїв на р. Ірпінь ветеран отримав поранення в руку, ногу, потрапив до шпиталю. Після одужання був направлений до танкової частини (64-а бригада 1-а танкової армії)

 У складі цієї бригади ветеран форсував р. Віслу, Одер, Шпрее, брав участь у боях на Сандомирському плацдармі.

 Коли бої вели у Польщі, танкова частина, в якій служив ветеран, проходила до 20 км. за день. Коли дійшли до Одеру, вийшов наказ: заправити не тільки машини, але й запасні баки. Пройшли танкісти назад 250 км. Німці хотіли створити «другий Сталінград» – давали дорогу до Берліна, щоб оточити наші війська. «Дорогою довелося побачити жахливі картини: фашисти наших артилеристів прив’язували до станин гармати і відпускали – тіла розірвало навпіл! Танкісти здійснили марш-кидок на північ до Балтійського моря. Допомогли здолати ворога ІІ-му та ІІІ-му Білоруським фронтам. Далі рушили до Будапешта, – продовжував розповідь Михайло Федорович. – Коли форсували Шпрее, паром прогнувся так, що танки йшли по воді. Але ніхто не потонув.

 ...Під час боїв на Одері фашисти підпалили танк, яким командував Шкіль. Танкісти вискочили з танка. Але наш командир Бойко покинув свій танк, сів у палаючий, почав відводити машину, щоб врятувати її. Але фашисти другим снарядом підбили танк....

 16 квітня ми вступили до Берліна. Особливо жорстокий бій розгорівся за будинок у вигляді напівпідкови, який стояв на перетині доріг. У ньому засіли німці. На підході до будинку – міст; на ньому німці підбили наш танк –  далі ми пройти не могли. Командир батальйону десантників майор Безбородов наказав нам форсувати канал. Неподалік цього будинку розмовляли Чекалда (по політчастині), ад’ютант командира Спрякін Микола та його брат Федір Спрякін. Ворожий снайпер розривною кулею влучив у Миколу. ...Був даний наказ знешкодити снайпера. Я запримітив, що постріл здійснено приблизно з шостого поверху. Зарядив у кулемет бронебійну стрічку. Викотив кулемет. Дав чергу... Фашисти незабаром вивісили білий прапор. Але перекладач заявив, що вони не здаються, а капітулюють. З будинку вийшло близько 250 чоловік. ...Ми, оглядаючи будинок, зайшли у підвал: там лежали поранені. Побачили люк на другий поверх підвалу. Там лежали продукти, боєприпаси. У Берліні ми встановили прапор саме на цей, взятий нами, будинок».

 1945 року Михайло Федорович був демобілізований, бо вже мав три поранення. Останнє поранення отримав вже після закінчення війни. Він охороняв склад авіабомб. Раптом почув постріли з автомату, то один з охоронців побачив, як з поїзда скинули щось. Незабаром пролунав вибух. Незважаючи на отримане поранення, посту не покинув, здав його наступній зміні і був направлений до лікарів.

 Після одужання повернувся до рідного села, став учитися на тракториста. Але отримані на війні рани, не дали змоги працювати за обраною спеціальністю. Під час операції лікарі достали ще один осколок із ноги. Після цього Михайло Федорович переїхав до Сум, довгий час працював на заводі ім. М.В. Фрунзе столяром, а потім на базі фірми «Одяг».

 Має ветеран нагороди: орден Червоної зірки, медалі «За відвагу», «За взяття Берліна», «За визволення Варшави». Нині ветеран, крім свого господарства, ще займається громадською діяльністю, працює з молоддю. Неодноразово розповідав учням зі школи № 11 про ті випробування, які випали на долю його однолітків.

167-ма стрілецька дивізія з боями пройшла визволяючи Сумщину. В її рядах з 1943 року служив Деревицький Іван Корнійович.

Народився ветеран 4 серпня 1924 року в с. Мала Рибиця. Його два старші брати загинули під час війни.

Іван Корнійович служив у 120-му полку 6-ї роти другого батальйону рядовим зв’язку. Коли прибув до своєї частини, командир, змірявши невелику щуплу постать новобранця, зітхнувши, доручив Івану Корнійовичу найлегшу (на його погляд) справу  – телефонний зв’язок. Якщо котушка з дротом, що має завжди бути при зв’язківцю, важила близько 40 кг, то чи можна назвати цю справу «легкою»?

5 травня 1943 року 38-а та 40-а армія готувалися до наступу. 120-й полк дислокувався в районі села Вакалівщина. А німці стояли в селах Битиця і Пушкарівка. За даними військової розвідки, німці планували затиснути дві вказані армії і зробити другий «сталінградський котел». До речі, про це зухвало говорили і взяті в полон п’яні німецькі офіцери. Але сподівання ворога були марними.

Щоб зменшити втрати живої сили і техніки, руйнування міста, наше командування застосувало тактику вичікування з попередньою артилерійською підготовкою. У район бойових дій було стягнуто важку артилерію з «андрюшею» та «катюшею». Після проведення артилерійського обстрілу по німецьких позиціях настала дивна тиша.... Але потім земля загула... Німці стали вивозити свою техніку. Вони панічно боялися і «андрюшу», і «катюшу».

Поступово полк з боями перемістився до Великої Чернеччини. Поблизу Сум всі села «мертві». Людей не було: кого розстріляли, кого вивезли до Німеччини, кого – до сусідніх сіл. І тому, велике було здивування бійців, коли, як привід, у В.Чернеччині їм назустріч вийшов зі сльозами на очах  єдиний живий дідусь.

Інколи Іван Корнійович використовував дріт не за призначенням: перетинав дротом дорогу, щоб збивати фашистських мотоциклістів.

Але під час війни йому і самому довелося одного разу тікати від німецького полону (босим по снігу). Внаслідок чого здобув астму, яка переслідувала його до останнього дня життя.

До речі, будинок, в якому жив Деревицький І.К., стоїть на тому самому місці, де шоста рота  в боях пробивалася в бік Роменського шляху.

1947 року Деревицький І. К. приїхав до Сум, а в 1949 року пішов працювати на завод ім. М.В. Фрунзе: спочатку до четвертого котельного цеху, потім перевели до восьмого.

Єременко Петро Федорович – ветеран Великої Вітчизняної війни, воїн 576-о артилерійського орденів Червоного прапора і Богдана Хмельницького полку, 167-ї Сумсько-Київської двічі Червонопрапорної стрілецької дивізії.

 Герой нашої розповіді народився 12 липня 1920 року в с.Бітиця Сумського району. Батько – селянин-середняк, мав 2,5 га землі, активіст. Односельці обрали його головою Бітицької селищної ради.

 У 1927 р. маленький Петро сам записався до чотирикласної школи, яка знаходилася в його рідному селі. Потім ця школа була реорганізована у семирічку. Закінчивши 7 класів, він їде в 1935 р. до Сум вступати до технікуму. “Батько часто хворів, тому хотів, щоб я вивчився на лікаря і допоміг йому. А мені подобалася професія хіміка цукрової промисловості. Сумський цукровий завод (КРЗ) був шефом нашого колгоспу ім. Микояна. Часто я бував на екскурсіях на цьому заводі і бачив гори цукру. Їж скільки хочеш... А нам давали тільки ввечері одну грудочку до чаю... Я б там і ночував.” Петро Федорович подав заяву до хіміко-технологічного технікуму. Але вже через місяць вимушений був його кинути. Чому? “Час був тяжкий. Ще не всі відійшли від голоду, який був... А у мене трапилося горе: померла матуся в 1933 р. Я залишився сиротою. Батько знову одружився, але з мачухою мені не повезло... Нас  (в технікумі) не годували... Мачуха давала мені на тиждень півлітра молока. Я голодував...” Довелося кинути навчання й повернутися додому. Саме в цей час у с. Велика Чернеччина відкривається десятирічка. Герой нашої розповіді успішно закінчив її. Потім закінчив Лубенський учительський дворічний державний інститут. Працював один рік і три дні в школі с. Макаренко Харківської області.

 23 жовтня 1940 р. його призвали до армії. Частина знаходилася в місті Проскурів (нині місто Хмельницький). Служив у 88-у артилерійському полку 80-ї ордена Леніна імені пролетаріату Донбасу стрілецької дивізії.

 28 травня 1941 року частина, у якій служив Петро Федорович, була виведена на полігон під Вінницю. Жили в палатках. 15 червня було видано наказ “терміново повернутися на зимові квартири”. Коли повернулися до Проскурова, розквартировувати їх  не стали. Ночували хто де. Вранці підводи заповнили боєприпасами, запрягли всіх коней, навіть тих, яких ніколи не запрягали. 19 червня виїхали з Проскурова на захід в напрямку м. Волочанська.

 Звістка про те, що почалася війна, застала колону, в якій слідував герой нашої розповіді, недалеко від Тернополя. “По колоні передали: “По одному їздовому залишити на підводі, а всім іншим підійти до політрука”.  Він сказав: “Товариші, сьогодні рівно о 4 годині німецькі війська перейшли наш кордон”. Ми всі думали, що можуть означати ці слова, адже тоді часто переходили кордон. “Війна?!” – не то питання, не то підтвердження прозвучало. “Так”, – відповів політрук. – “Війна...” А колона йде...”. За 20 км від Тернополя частину, у який служив Петро Федорович, зупинили. Тут була створена 1-а вогнева позиція 88-го артилерійського полку.

 Дивізію пізніше перекинули під Броди, тут відбувся великий танковий бій. З того часу їм весь час доводилося відступати. “Дуже важко було відступати і битися з відходом. Ми втратили багато людей, боєприпасів, пального, продовольства. Воювати було нічим. У нас із двох армій (6-ї і 12-ї), що йшли поряд, залишились не армії, а залишки”.

 Петро Федорович брав участь в обороні Києва, захищав Донбас. Попав в оточення в міжріччі річок Синюха і Ятрань. Тут вони протягом півмісяця брали вогонь на себе 22 ворожих дивізій. Тим самим дали евакуюватися Донбасу. Залишки двох армій загинули. Ті, хто залишився живим, невеликими групами відходили з окупованої території. Серед тих, хто вийшов, був і поет-пісняр Євгеній Долматовський.

 З 8 березня 1943 року Петро Федорович служив у 167-й стрілецький дивізії 576-го полку командиром третьої батареї 4 гармати. “З нею воював дома (Бітиця). Тут я носив, підвозив воду на поле, збирав колоски, гріб, косив, виконував різну роботу у дитинстві, а тепер на цих полях довелося воювати”.

 Петро Федорович брав участь у звільненні міст Суми, Києва, форсував Дніпро.

 Про звільнення нашого міста Суми П.Ф. Єременко згадує так: “...командуючий 38-ї армії вирішив брати Суми не лобовою атакою, а в обхід. Тому було прийнято рішення нанести два удари: головний – Стецьківка – Тополя, допоміжний – в районі с. Червоне – Низи. Перший дозволив би відрізати шлях відступу Сумському угрупованню противника на захід. Це завдання було покладено на 167-у стрілецьку дивізію і 51-й стрілецький корпус генерал-майора Авдієнка. Задум полягав у тому, щоб скувати ворога з фронту обхідним маневром з різних напрямків..., зломити противника і знищити. Але для цього необхідно було лівий фланг фронту 50-го стрілецького корпусу з лінії Велика Чернеччина – Краснопілля наблизити до річки Псел.

 Тому 232-га стрілецька дивізія в серпні перейшла в стрімкий наступ, і, ведучи жорстокі бої до кінця серпня, разом з окремим 491-м мінометним полком, притиснула фашистів до Псла – від Сум до Низів і далі до Лебединської Ворожби.

 У ніч на 30 серпня штурмова група із 32 чоловік під прикриттям темноти стрімко ввірвалась у траншеї ворога, який охороняв важливу висоту. У короткому бою фашисти були знищені, що дало можливість нашим військам почати наступ на Суми.

 Вранці 2 вересня 50-й стрілецький корпус почав наступ. 232-а стрілецька дивізія разом з окремим 491-м мінометним полком оволоділа південною околицею міста і намагалася обійти його з південного заходу, щоб зустрітися з підрозділами 167-ї стрілецької дивізії трохи на захід.

 167-а стрілецька дивізія успішно наносила удари по ворогу на ділянці фронту Стецьківка – Тополя. 465-й стрілецький полк, здійснивши обхідний маневр, вийшов з Бітиці на Верхнє Піщане і Веретенівку, притиснувши ворога до південно-західної околиці Сум. А 615-й стрілецький полк вийшов з Корчаківки, Нової Січі, Кияниці, Писарівки на Хотінь, Кровне, Миколаївку, Головашівку, прагнучи перекрити вихід гітлерівцям на захід.

 ...Мені довелося бути живим свідком цих подій. Ми, артилеристи, наступали поряд зі стрілецькими полками дивізії, і мета у нас була одна – як можна швидше звільнити Суми від фашистів.

 520-й полк підполковника П.І. Акулова 2 вересня вийшов із Великої Чернеччини і разом з 1142-м полком 340-ї стрілецької дивізії штурмували місто. У центрі Сум, де вже йшов мітинг на честь звільнення міста, вони об’єдналися з 1140-м полком. Заступник командира 1140-го полку майор Протопопов, пропагандист старший лейтенант Нархов і рядовий Чернишов установили Червоний прапор у центрі міста, як символ перемоги над ворогом”.

 31 липня 1944 року поблизу Дрогобича ветеран був важко поранений. Два місяці лікувався у м. Суми в госпіталі № 6039, який був розташований у школі № 13. Із госпіталю був виписаний із білим білетом, знятий з військового обліку. Направили на роботу в школу с. Новосуханівка, де працював 21 рік. Був і вчителем математики, фізики, креслення, астрономії, заступником директора з військової підготовки. Потім 10 років працював у школі с. Марківка Степівського району і 14 років в с.Велика Чернеччина (завучем, директором і рядовим учителем). Загальний стаж (учительський) 40 років.

 Петро Федорович був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня, Вітчизняної війни І ступеня, орденом Мужності, ювілейними медалями. “Про нагороди тоді ніхто не думав, воювати потрібно було...”

 Війна залишила гіркі спогади в душі ветерана. Вона принесла багато горя, біди і нещасть. Вона знищила мільйони людей, лишила тисячі дітей без батьків і матерів. Але народ переміг у цій війні. Переміг тому, що не міг не перемогти.

 Дякуючи нашим дідам і батькам, ми живемо на землі в мирі. Ми повинні пам’ятати про них.

Війна йшла, змітаючи все на своєму шляху, руйнуючи й міста, і села. Чимало років пройшло від дня її закінчення, але забути події тих років не зміг ніхто: ні воїни, ні їх рідні. На жаль, через важку хворобу про своє життя нам повідав не сам ветеран, Колосок Григорій Прохорович, а його дружина, Валентина Володимирівна.

18 серпня 1926 року в родині Колоска Прохора Никодимовича і його дружини Марії Олексіївни народився молодший син – Гриша. Батьки хлопчика працювали в місцевому колгоспі. Голодні 1932-1933 роки запам’яталися дуже добре юному Григорію. «Люди вмирали, як мухи. Штабелями лежали вздовж доріг. Так розповідав мені мій чоловік. Недалеко від будинку, де вони жили, мешкала одна жінка, що заманила до себе сусідську дівчинку... і з’їла. Знайшли спочатку платтячко, а потім і рештки її тіла. Мама замикала Григорія, наказувала, щоб він не виходив з будинку. А сама зі старшою дочкою йшла на роботу в колгосп. Уся родина чоловіка тоді вижила», – згадує Валентина Володимирівна.

Григорій Прохорович навчався в Битицькій школі, закінчив 8 класів.

Коли село окупували фашисти, доводилося від них ховатися, щоб не вивезли до Німеччини. Покликаний в армію 10 січня 1943 року (тоді юному Григорію було всього 17 років) і зарахований в 576-й артилерійський полк 167-ї стрілецької дивізії. Батько – їздовим, а син заряджаючим. Відносини між солдатами – представниками різних національностей – були гарні, не напружені: «Ми, звичайні солдати, політики не знали», – неодноразово повторював дружині ветеран.

«Листи додому писав регулярно, пошта працювала гарно»,– стверджував ветеран.

«Коли служив у Західній Україні, чоловік зустрічався з бандерівцями, але мені він нічого поганого про них не говорив, – ділиться спогадами Валентина Володимирівна. – Григорій тоді на машині працював і конфліктів у нього з ними не було».

Після війни протягом 5 років служив в армії: з травня 1945 до травня 1946 року в 258-й артилерійській бригаді, був командиром 122 мм гармати; з травня 1946 до березня 1950 року служив в 104-му танково-самохідному полку старшим майстром із ремонту машин.

  Після звільнення зі Збройних Сил сорок років проробив водієм в АТП-18661, десять років – сторожем. Був депутатом міської ради народних депутатів. «Раніше часто зустрічався з однополчанами. До нас приїжджав його командир Олександр Купавцев із дружиною, однополчанин Єременко Григорій, – говорить дружина Григорія Прохоровича, – зараз уже здоров’я не дозволяє бувати чоловікові на зустрічах, та й багатьох уже не має».

Григорій Прохорович – воїн 576-го Червонопрапорного ордена Богдана Хмельницького артилерійського полку 167-ї Сумсько-Київської двічі Червонопрапорної стрілецької дивізії. Нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня, медаллю «За відвагу», «За Перемогу над Німеччиною», ювілейними медалями, знаками.

Микола Григорович Личман – ветеран війни, автоматник, зв’язківець 465-го Червонопрапорного стрілецького полку 167-ї двічі Червонопрапорної Сумсько-Київської стрілецької дивізії; бронебійник 3-го батальйону 7-ї гвардійської Сталінградської корпусної бригади.

Ветеран народився 11 жовтня 1924 року в  с. Руднівка Хотинського району Сумської області. У школу ходив до сусіднього села – Миколаївки. Закінчив 7 класів. 

До лав Червоної Армії був призваний 1943 року. 3 вересня 1943 року з ротою солдат прибув для поповнення в 3-й батальйон 465-го стрілецького полку 167-ї стрілецької дивізії. Після звільнення міста Суми дивізія з боями просувалася на захід північніше траси Суми-Ромни. Батальйон, яким командував           Хоменко М.Т., рухався в напрямку Головашівка – Луциківка – Товста – Терни. З боями звільняли населені пункти Недригайлівщини. Особливо сильний опір німців був у с. Терни.

13 вересня 1943 р. полк форсував р. Сулу, підійшов до м.Ромни. Бій зав’язався з боку Засулля, біля цегляного заводу й макаронної фабрики. Але несподіванки не вийшло. Уночі полк був переміщений північніше с. Процівка. На світанку 16-го вересня 1943 р. м. Ромни було звільнено. У цій атаці брав участь і Микола Григорович. 3-й батальйон гнав німців у напрямку с. Овлаші, залишивши позаду сільськогосподарську школу, заготзерно.

А Дніпро форсували на світанку 25 вересня 1943 р. Микола Григорович з воїнами своєї роти на човні перепливли річку, зайняли плацдарм проти м. Вишгорода, а 8 жовтня 465-й стрілецький полк був передислокований на Лютезький плацдарм, де йшли дуже жорстокі бої.

28 вересня 1943 року Миколі Григоровичу комбат доручив доставити в штаб полку майору Козлову пакет-донесення. У цей час Микола Григорович служив зв’язковим у штабі батальйону. Командиром роти був Перепечен П.М. Щоб скоротити відстань, ветеран пішов не по окружній дорозі від хутора Яблуньки до с. Димер, а через ліс. По дорозі зустрів двох фашистів, які швидко почали просуватися в його бік.  У перестрілці одного з німців Микола Григорович поранив пострілом з карабіну, а другого за допомогою штабної охорони, що прийшла на виручку, вдалося взяти в полон. Потім ветеран дізнався від комбата, що це були ворожі розвідники. За такий героїчний вчинок згодом ветеран був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня. 30 жовтня під час артобстрілу біля хутора Яблуньки був поранений, на лікування направлений у шпиталь АГЛР-5289 у селищі Майновка.

Після поранення й до кінця війни служив у роті ПТР 3-го батальйону 7-ї гвардійської бригади. Так він став бронебійником. Брав участь у боях на Сандомирському плацдармі, у розгромі гарнізонів м. Жешува і м. Катовиці.

Війну фактично закінчив 12-го травня 1945 року, тому що 40-тисячний гарнізон міста-фортеці Бреслау (нині польське місто Брацлав) здався не в повному складі. Деяких вояків доводилося викурювати з підвалів і приводити до тями. 

Личман Микола Григорович демобілізувався у травні 1947 року у званні старшини й посади старшина роти. З 1947 по   1952 р.р. працював у колгоспі “Вперед”. Потім навчався в Сумському технікумі харчової промисловості на бухгалтерському відділенні. Закінчив Харківський державний інститут, бухгалтерський факультет. Працював заступником головного бухгалтера радгоспу, головним бухгалтером цукрового заводу, а з 1975 року – головним бухгалтером Облсільгосптехніки.

На пенсію вийшов у жовтні 1984 року, але продовжував працювати.

Був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня,  орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня,  орденом “За мужність”, медалями.

Майоров Сергій Григорович народився 31 березня 1923 року в с.Степове Анненкове Тагатського район Ульянівської області. Закінчив семирічку. В 1938-1941 році навчався в Ульянівській фельдшерсько-акушерській школі.

Ветеран 465-го стрілецького полку 167-ї стрілецької дивізії пройшов бойовий шлях від початку формування дивізії й до кінця війни. Фельдшер, командир санітарного взводу.

Покликаний в армію 10 грудня 1941 року. Був направлений на Урал у м. Свердловськ (нині Єкатериноград). Узимку 1941-1942 років там проходила підготовка молодих солдат. Вони вивчали зброю, стріляли, учились кидати гранати. Проводили тактичні заняття в польових умовах, наближених до бойових дій. Здійснювали походи по лісовій місцевості, але вогнища розпалювати їм не дозволяли, незважаючи на морози (25-30 градусів) – так привчали воїнів до маскування. Незабаром Сергій Григорович прийняв присягу.

Дивізію перекинули в м. Моршанськ ешелоном, далі в пішому порядку вони прибули на Воронезький фронт. Німці прагнули прорвати оборону й йти далі на Москву. Перед Червоною армією стояло завдання: зупинити ворога, не допустити його до столиці.

21 липня дивізія вступила в бій під Воронежем. Літо. Спека. Щодня бомбили. У світлий час доби над нашими частинами висіло по 30-40 літаків. Втрати були великі.

Незгладимий слід залишили в пам’яті ветерана бої за село Велика Верейка. У селі будинків вже не було, одні грубки стояли. Протягом дня село переходило з рук у руки по декілька разів. Близько місяця тривали бої за село.

До січня 1943 року 167-а дивізія стояла в обороні. «На війні, як на війні, там тихо ніколи не буває...», – говорить ветеран.

Наприкінці січня 1943 року, прийшов наказ – прорвати оборону супротивника. 167-а дивізія перейшла у наступ. Зима була дуже сувора. Випало багато снігу. На очищення доріг були кинуті солдати, населення. У результаті військові частини змогли просуватися вперед... «На третю добу наступу вийшли в так звані Логовські двори, «32 будиночка» (Воронезька область). Через цей населений пункт проходила шосейна дорога. По цій дорозі виходила з оточення велика група німців. Тут відбувся кровопролитний бій. У німців було «декілька дивізій», так писала наша дивізіонна газета, проти них стояв усього один полк. «На шляху їхнього проходження був яр. Колона спускається у нього, а з нього не виходить. По яру вони розосередились. Від цієї колони відділилася група солдат. Не бойовим порядком, а просто йшли по шосейній дорозі прямо на нас. Це була розвідка (80 чоловік, мадяри). Командир наш заборонив стріляти. Коли мадяри підійшли, побачивши, що в них безвихідне становище, здалися в полон. Через кілька хвилин з яру бойовим порядком ішов величезний ланцюг ворожих солдат.

Її підпустили на невелику відстань. Розпочався бій. Поле рівне, укритися їм ніде, обкопатися теж, земля мерзла». Воїни полку утримували оборону. Ветеран згадує: «У нас скопилося багато поранених. Виносили їх із поля бою й  санітари, і солдати. Ми розташувалися в п’ятій або четвертій хаті від передової лінії. У ній лежало 12 чоловік тяжкопоранених. У сінях ми перев’язували одного тяжкопораненого, і отут розірвалася мінометна міна. Наша хата зайнялася. Мого товарища, Лужникова Володимира, було вбито». У героя нашої розповіді все, що було в сумці фельдшера, побило. Будинок горів, а вони стали виносити поранених на вулицю, на мороз, подалі від пожежі. Пізніше поранених відправили в тил на возах, на яких підвозили до фронту боєприпаси. Останнє, що запам’ятав ветеран, німці стали заходити на правий фланг. Зрештою, супротивників розділяла тільки шосейна дорога, відстань – кидок гранати.

 Пізніше воїнам 465-го полку був даний наказ – відійти. На їхнє місце прибули інші частини й продовжили бій.

Дивізія звільняла населені пункти Воронезької, Курської області. У березні місяці вони підійшли до Сумської області. У селі Плехово (в районі Миропілля) стався неприємний випадок. Розвідка донесла, що все чисто, але коли частини стали підходити до населеного пункту, автор теж був у бойових порядках, німці відкрили шквальний вогонь із кулеметів, автоматів. Земля мерзла, укритися ніде. Єдине, що трохи допомагало: подекуди бадилля з-під картоплі лежало. Зрозуміло, воно не захистить, але можна сховатися. «Тільки підповз я перев’язувати старшого лейтенанта, він був поранений у ногу, почав розрізати тканину, щоб побачити рану. Черга… і буквально в мене на руках, загинув лейтенант».  Куля потрапила прямо в серце бійця. А у самого ветерана і шинель, і шапка були пробити (над зірочкою пройшла куля, «може в міліметрі від голови»). «Від смерті не чотири кроки, як співається в пісні, а один міліметр…». Радянські  частини тоді відступили, село взяли тільки на другий день.

 Далі дивізія наступала на Юнаківку, Кияницу (Сумский район). Потім  167-му дивізію перекинули під Харків, пізніше під Бєлгород. Тільки наприкінці березня 1943 року через Обоянь, Суджу стали наближатися до Юнаківки, Кияниці (уже вдруге, і теж з боями).

У Кияниці дивізія зайняла оборону. Населений пункт був розбитий. Цукровий завод підірваний. Стояли ешелони, підготовлені до відправки, але через  підірвані колії німці їх не встигли відправити.

На лінії – Олексіївка, Кияниця, Битица, Псел – дивізія стояла в обороні до вересня.

2 вересня рано-вранці Суми звільнили. «Опір німців тут був невеликий. Сумчани зустрічали визволителів зі сльозами на очах, розпитували їх: чи немає серед де родичів. Адже в кожного то син, то чоловік був на фронті. 465-й полк проходив по території сучасного Курського мікрорайону...Місто було розбито. Особливо залізничний вокзал. Адже його бомбили не тільки німці, але й радянські «кукурузники», щоб знищити шляхи відходу німецьким військам по залізниці, – розповідав ветеран. – Поранених вивозили в Кияницу, там перебував передовий медичний пункт полку. Очолював цей пункт лікар Головачев Іван Тарасович, а я був його помічником. З Кияниці направляли поранених в Юнаківку, там перебувала санітарна рота. Тут уже пораненим надавали лікарську допомогу.

В усіх населених пунктах, де стояла в обороні дивізія, є братські могили загиблих воїнів. Тільки в Стецьківці – 220 воїнів, у Битиці – 109».

«Найважчі бої були за Київ», – відзначив ветеран. Форсування Дніпра тривало кілька днів. Переправлялись на саморобних плотах, човнах, бочках –використовували все, що не тонуло. Переправили техніку. Велику роль у звільненні Києва зіграла 3-я гвардійська танкова дивізія маршала Рибалка, родом із Лебединського району».

Січень 1944 року…. У Черкаській області у розташування 167-ї дивізії вклинилась велика кількість німецьких танків. 465-й полк, в якому служив Сергій Григорович, був відрізаний від дивізії (оточений). Полк зайняв кругову оборону. Супротивник значно перевищував у силах. Німці потіснили полк, він опинився у лісі поблизу села Тихонівка. На візках лежали поранені, укриті соломою, трофейними матеріалами. Їх намагалися врятувати. Боєприпаси скидали на парашутах з літаків.

На околиці села стояла школа, в ній перебували тяжкопоранені. Коли німці потіснили воїнів 465-го полку з села, поранених не встигли винести. Школа  опинилася на нейтральній смузі (у 50 метрах від німців). Вони постійно її обстрілювали. Завдяки тому, що фундамент був цементований, поранені лежали на підлозі і залишилися живі. Усю ніч на зчетверених лижах Сергій Григорович з однополчанами виносили поранених під вогнем противника. Винесли всіх.

Вийти з оточення допомогли танкісти, які прибули на допомогу за два тижні.

Дивізія пройшла з боями через всю Україну. «У Карпатах дуже суворі умови для бойових дій. У горах не було суцільного фронту. Бої йшли за кожну висоту. Взяли висоту – встали в кругову оборону. Бувало так, що взяли висоту, навкруги німці – поранених евакуювати важко. Але й до цього пристосовувалися. Поранених виносили».

Дивізія брала участь у звільненні Польщу, форсувала ріку Віслу. 11 березня Сергія Григоровича було поранено, його винесли з поля бою. Лікувався у Кракові, потім Саратові. Про Перемогу довідався по дорозі в Саратов, під Воронежем. Напевно, це доля. Після одужання служив у Сталінграді в конвоїрських військах.

В 1951 році закінчив Медичну Академію в м. Ленінграді. Службу закінчив у 1973 році (полковник медичної служби). З 1973 до 1993 рік працював у 4-й  Сумській міській поліклініці лікарем-хірургом.

Багато нагород у Сергія Григоровича. Це й орден Червоної зірки (за Тихонівку), дві медалі «За бойові заслуги» (Київ, Карпати), медаль «За перемогу над Німеччиною», орден Вітчизняної війни І ступеня, орден Б. Хмельницького, ювілейні нагороди.

Нині, перебуваючи на заслуженому відпочинку, Сергій Григорович веде роботу з патріотичного виховання молоді. Спілкується з учнями шкіл, прищеплює дітям  любов до Батьківщини, порядність, людяність.

Пономаренко Василь Петрович народився 9 березня 1922 року в с. Велика Чернеччина. Родина Пономаренків була велика. Василь Петрович мав четверо братів та дві сестри. Батько працював піднощиком на станції Суми, мати займалася домашнім господарством. Василь Петрович закінчив 8 класів школи у рідному селі. Розпочав навчання у художньому училищі м. Суми. За студентською партою і застала війна. «Про те, що розпочалася війна, я почув по радіо. До лав армії був призваний 1941 року. Але коли нас вели до Харкова, ми потрапили в оточення, і командир наказав розходитися. Я повернувся додому, але село вже окупували німці. У селі обрали старостою   Костенка О. (Зараз живе в Америці). Він не любив радянської влади, але як людина був не поганий: нас він попередив: «Хлопі ховайтеся, бо інакше вб’ють». Ми переховувалися у лісах доти, доки село не було звільнено. У Миропільському воєнкоматі нас, 6 чоловік, було зараховано до 167-ї стрілецької дивізії. Я став радистом  615-го стрілецького полку».

Ветеран брав участь у визволенні сіл і міст рідної Сумщини. З дозволу командира відвідав рідне село: «Бур’ян у людський зріст. Половина села спалена. На нашій вулиці тільки хата Панькова залишилися, бо стояла скраю. Ні матері, ні батька не застав. Згодом дізнався, що мати перебувала у сусідньому селі, а батько у Василівці разом із моєю сестрою переховувався у погребі».

Після визволення Сум дивізія, а разом з нею і Василь Петрович, брала участь у визволенні Ромен, Києва. «Одного разу я був за волосину від смерті. Цей випадок стався під час форсування Дніпра. Там посеред річки був невеликий острівець. Нас, четверо бійців, направили для налагодження зв’язку. Та коли ми дісталися до острова, помітили, що промокли зарядні батареї. Потрібно було повертатися. Ми сіли в човен і направилися назад. А на правому березі ріки, поблизу церкви, була розташована ворожа артилерія. Вона вела прицільний обстріл Дніпра. Ворожий снаряд влучив у човен, пробив днище і розірвався глибоко у товщі води. Усіх, хто сидів у човні, розкидало в різні боки. Усі залишилися живі. Поставлене завдання ми все ж таки виконали, коли дісталися берега. Страшні то були часи, головне, щоб вони ніколи не повторилися!»

Під час визволення Пущої Водиці Василя Петровича було поранено. Лікувався у Курському евакогоспіталі, потім у шпиталі у с. Кабанівка Куйбишевської області. Після служби у запасному полку знов потрапив на фронт. Був радистом у штабі 61-ї стрілецької дивізії. Брав участь у звільненні України, Польщі, Чехословаччини.

«Коли звільняли місто Кенігсберг, стався такий випадок. Тоді я був радистом-зв’язківцем, а під час штурму міста зв'язок обірвався. Командир направив бійця, щоб той налагодив його. Пройшов час, але боєць не повертався. Тоді послали іншого, але й той не повернувся. Я запропонував командирові послати мене. Він погодився. На півдороги я побачив тіла моїх товаришів. Стало зрозумілим, що поблизу десь сидить снайпер. Я повернув в обхід. Знайшов порив телефонного кабелю, зв’язався з командиром, той мене підганяє: скоріше дай зв'язок з частинами. Другий кінець знайшов недалеко. Щоб ліквідувати порив не вистачало кількох метрів кабелю, тому довелося ще шукати дріт. Назад повернувся тією ж дорогою. Завдання було виконано успішно. За це мене було нагороджено орденом Червоної зірки».

Командир 61-ї дивізії Шацков не зразу повірив своєму радистові, коли той повідомив про закінчення війни: «Командир на повірив. Але я ж не видумав…», – запевнив ветеран.

Ветеран має медаль «За відвагу», орден Вітчизняної війни І ступеня, орден Червоної Зірки.

1946 року Василь Петрович був демобілізований. Працював на рафінадному заводі в місті Суми з 1948 до 1984 року. Саме тут він познайомився з Оленою Дмитрівною, яка стала 1949 року його дружиною.

Людина чуйна, дбайлива, уважна, добра – саме таким є Василь Петрович.

Народився В’ячеслав Григорович Рибець 1925 року в м. Суми в багатодітній родині, у якій було аж 12 дітей. Але невдовзі батько перевіз сім’ю в Конотопський район, де працював на цукровому заводі. Біда не обминула їх затишну оселю, страшне горе постукало у вікно: коли родина переїхала до  с. Низи 1939 року, то помер батько.

Коли почалася війна сім’я Рибець жила вже в Сумах. Їй довелося пережити все лихоліття окупації. Щоб не потрапити до Німеччини, В’ячеслав Григорович переховувався в Кияницькому лісі.

19 квітня 1943 року Рибець був зарахований до складу 167-ї стрілецької дивізії. І зразу на передову, у саме пекло. Ветеран командував кулеметною обслугою в шість чоловік. «Я був наймолодшим», – пізніше говорив В’ячеслав Григорович. На фронті доводилося тримати оборону під Битицею, відбивали кожного дня не по одному нападу ворога, ходили в розвідку під Чернеччиною…

Пам’ятає ветеран, як з боями його обслуга, що підтримувала наступ піхоти, вийшла до с. Зелений Гай, форсувала річку Піщану, вийшла на Тополю, далі наступала на Суми. «Німці відчували, що можуть потрапити в котел, тому відійшли», – згадує ветеран.

Залишилися у пам’яті ветерана і жорстокі бої  під Недригайловим, особливо за села Сакуниха та Коровинці; тут його було поранено і відправлено у шпиталь.

Після лікування В’ячеслава записали до складу І-ї танкової армії Катукова, яка була розташована в Нікопольському лісі.  А в жовтні 1943 він вже бився за Фастів як командир мінометної обслуги.

Були в його житті і форсування Бугу, Вісли і звільнення Варшави, Познані, і бій на Зеєловських висотах. І нарешті довгождана Перемога. Герой тоді не знав, що рідний край побачить тільки через п’ять років.

Після демобілізації В’ячеслав Григорович повернувся до Сум. Спочатку працював учителем фізкультури і вожатим в школі № 5, а згодом закінчив вечірню школу, техучилище і перейшов на завод «Електрон», куди і топтав стежку 30 років. За самовідданий труд має нагороди «Ветеран праці», «Ветеран заводу». За участь у ІІ Світовій війні має орден Червоної зірки, орден Вітчизняної війни, медалі «За взяття Берліна», «За взяття Варшави»та ін.

Усе життя В’ячеслав Григорович пройшло в трудах, не може він зараз знаходитися без діла. Зустрічається з молоддю, відвідує школи, спілкується з дітьми, в яких намагається виховувати любов до Батьківщини, людяність, порядність.

Рожченко Іван Ілліч – ветеран Великої Вітчизняної війни, воїн 520-о Дрогобицького Червонопрапорного ордена Богдана Хмельницького стрілецького полку 167-ї двічі Червонопрапорної Сумсько-Київської стрілецької дивізії.

 Народився 4 лютого 1926 року в с. Вакалівщина Сумського району. У родині росло 6 дітей. Батько, Ілля Захарович, довгий час був головою колгоспу у Вакалівщині, згодом очолив сільраду. Мати працювала разом з батьком у колгоспі. Всі члени родини Рожченко у голодні 1932-1933 роки вижили. Іван Ілліч навчався у місцевій школі, у якій закінчив 5 класів.

 Коли Сумщина була окупована, йому доводилося переховуватися у лісі. “Узимку збирали хмиз, у яру розкладали вогонь – грілися. Воду топили зі снігу. Картоплю шукали у полі, потім її варили або пекли на вогні”, – розповідав ветеран.

 Партизанське з’єднання Наумова М.І. під час рейду у 1943р., кілька днів перебувало у Вакалівщині. Вони були також у Битиці, Пушкарівці, Нікольському. “Йшов сніг. Я бачив, як партизани в’їжджали в село, бо стояв біля хати. Ми жили тоді біля болота (невеличке озерце, як болото). Поруч з нами жили поліцаї. Партизани їх заарештували, але один із них встигнув втекти. Коли поліцай тікав, його було поранено. Тіло знайшли за селом... Партизани провели кілька операцій... За кілька днів пронеслася чутка: “Йде каральний загін”. Прибули загони німців і мадяр. Вони людей вигнали на лід, разом із ними мою матір. Оточили їх, поставили кулемети. Хомовських розстріляли. Згодом село спалили.

 Коли ми повернулися в село – було пусто; корови погоріли, замість хат –згарище... Через кілька днів ми побачили в селі наших – 3 солдати тягли кулемет. Ми стали трохи сміливіші. Але вони побули в селі один чи два дні... А у вечері чуємо шум – йдуть німці. Ми знову втекли до лісу. Моя сестра з дитиною та коровою теж ховалася у лісі. ... Деякий час я жив з тіткою на квартирі у Юнаківці. Проти нас жив мій товариш. Він був старший за мене на один рік. Разом з ним ми перейшли у Гутву Курської області. Були зараховані до лав армії. Десь два тижні нас навчали воєнній справі. Потім направили на фронт під с. Пролетарське на передову. З села нас було чотири чоловіки”.

 Ветеран служив у 520-у стрілецькому полку 167-ї дивізії снайпером. Доводилося йому виконувати функції командира взводу, коли командира було вбито.

 “Під Битицею, – згадує Іван Ілліч, – снаряд потрапив туди, де лежали розміновані міни. Мене контузило. Що було потім не пам’ятаю. Оговтався вже у медсанбаті”.

 Безперечно, є подвигом спасіння життя товариша: так під с. Чернеччина Іван Ілліч витягнув із поля бою пораненого товариша – Івана Вакулішина.

 З-під Чернеччини воїни 167-ї дивізії вирушили на м. Суми.

 “Наступаючи на Суми, ми перейшли Псел поблизу нинішнього музею Чехова. Взяли залізничний вокзал. Звільнили Веретенівку. Після визволення Сум наша дивізія рушила на м. Ромни. ...Ранок. Наступ. Я перебрався через неглибоку річечку, і тут мене поранило в голову. Собаки вивезли мене з поля бою. Разом зі мною був мій товариш Кравченко Михайло Прокопович, теж поранений, але легше. Після бою видали йому 50 грамів горілки, а мене вважали мертвим, але я вижив. 

 Потрапив у шпиталь десь у Сумській області. Там були тільки “черепники”, тобто ті що мали черепні поранення. Де він знаходився, досі згадати не можу. Пам’ятаю тільки великий будинок і сад біля нього”.

 Поранення, перенесене ветераном, було дуже серйозним, тому і лікувався довго. У 1944 році був направлений до запасного полку, за Дніпро. “Жили у сараї в однієї жінки. Ми їй допомагали, вона нам за це зварить чавун картоплі (більше де набереш), а нас 50 чоловік...”.

 Після одужання потрапив до танкової бригади, потім після легкого поранення в зенітну артилерію.

 Важко згадувати ветеранові форсування Вісли: “8 серпня ми перепливли Віслу на той бік, де розташований Сандомир. Окопалися. Тут налетіли ворожі літаки. Перший, другий, третій захід.... Бомбили нас дві доби. На переправі зібралось багато наших військ біля понтонного мосту. Людей загинуло багато....   Я дійшов майже до Берліна, десь за три кілометри до міста нас зняли і направили до Праги. Там для мене закінчилася війна”.

 Ветеран брав участь у форсуванні Вісли, Одеру, звільняв Вену, Будапешт. Порівнюючи бої за Україну і бої, вже за її межами, ветеран наголосив: “Україну звільняти було значно важче, її доводилося брати “груддю”, за межами країни ... вже “Катюші” заграли – стало легше”.

 Івана Ілліча було демобілізовано у 1950 році. Мав звання молодшого сержанта. Сержантську школу закінчив в Австрії у м.Гіпс.

 Після працював на КРЗ робітником, потім на хлібозаводі – диспетчером, вантажником, завідуючим виробництвом. У 1983 році пішов на пенсію.

        Іван Ілліч має нагороди “За відвагу”, орден Вітчизняної війни, медаль “За перемогу над Німеччиною”, орден “За мужність”.

      Війна залишила гіркі спогади у душі ветерана. Вона принесла багато горя і страждань. Але завдяки таким людям, як Іван Ілліч ми можемо зараз жити в країні де немає війни. Але чи все ми зробили для нього: “Вже 20 років тягнуть телефон”,– докоряє ветеран.

 Хоменко Олександр Семенович – воїн 520-го Дрогобицького Червонопрапорного ордена Богдана Хмельницького стрілецького полку 167-ї двічі Червонопрапорної Сумсько-Київської стрілецької дивізії.

 Ветеран народився 5 травня 1910 року в с. Юнаківка Миропільського району (нині Сумського). Закінчив 5 класів. Матір померла 1912 р., батько – 1916 р. Сам залишився на господарстві: мав 5 десятин землі, корову, коня, овець.  1928 року одружився. 1930 року Олександр Семенович пішов працювати в колгосп.

 1941 року був демобілізований до лав Червоної Армії. Відступав разом із нею. Тяжко згадувати ті часи ветерану. “Коли відступали, не було навіть патронів, гвинтівки.... Нічим навіть вистрілити.... ”

 Під Києвом потрапив у полон. Вдалося втекти. “Я розумів, що треба тікати. Нас було там тисячі ...Не годували. Частину полонених направили на Донбас. Ми копали окопи. Вночі, улучив момент, втік. Пробирався додому лісом...”

 Повернувся додому. Три сини і дружина були живі. Після того, як звільнили село, знову забрали в армію. Потрапив до 520-го стрілецького полку 167-ї стрілецької дивізії. Мав звання старшини. Був артилеристом. Крім того, займався постачанням, кухнею. “Усе на ходу робили. Що змогли дістати, тим і годували солдатів. Хліб постачали регулярно, засипку теж.... Решту шукали самі”.

 Брав участь у звільненні Сум, Сумської області, Києва. “З Могриці ми рушили на Битицю, потім Вакалівщину. У цьому селі стояли до самого наступу. Потім рушили на Барилівку, Данилівку, Чернеччину, Суми. ...Важко було взяти місто Ромни. Воно розташовано на височині, а ми були внизу. Тут під Ромнами загинули наші 4 капітани – з нашої дивізії двоє, та двоє з 232-ї. Досі їм ще пам’ятник не поставлено. ...Зайняли Київ, далі рушили по Дніпру до Золотоноші, оточили місто. Німці намагалися вирватись з нього за будь-яку ціну. ...Далі йшли на захід.... Бачив Г. Жукова. Міст через річку був підірваний. Сапери налагоджували переправу. На березі скупчилося багато військ... Жуков кілька разів проходив повз нас”.

 У Румунії був поранений. Після шпиталю повернувся до дому. Працював у колгоспі до самої пенсії.

 Ветеран має нагороди: медаль “За бойові заслуги” (за звільнення Києва), орден Вітчизняної війни, “За мужність”, ювілейні медалі.

Небагато залишилося тих людей, що захистили нашу країну від ворога в роки війни. Сьогодні ми по праву називаємо їх Героями, переможцями, рятівниками. Вони змогли вийти з залізних лап війни живими. Один із них, Шпак Матвій Леонтійович, пройшов цю війну до кінця, пам’ятає жахливі дні відступу під тиском наступу ворога, полон, втечу, допомогу з боку місцевого населення, страшні роки окупації, бої за Україну.

 Ветеран народився 8 листопада 1921 року в с. Троїцьке Тайшевського району Красноярського краю. У 1924 року родина Шпак переїжджає у с. Іволжанське Сумського району. Батько, Леонтій Васильович, працював у міліції охоронником. У роки війни воював на ІІ Українському фронті, рядовим. Мати, Наталія Сергіївна, домогосподарка. У родині було 4 дітей (троє синів і донька).

 Під час голоду 1932-1933 років у родині ніхто не загинув, хоча було дуже скрутно. Матвій Леонтійович закінчив 7 класів Писарівської школи. До лав Збройних Сил був призваний 22 квітня 1941 року і був направлений для навчання в Бердичівське танкове училище.

 Ми пропонуємо запис розповіді ветерана: “22 червня 1941 року я стояв на посту біля складу. Бачив, як летіли ворожі літаки і чув, як бомбили Київ. Але ми не вірили, що почалася війна. Думали, що, можливо, це якісь маневри.

 Коли пішли на сніданок, нам повідомили, що розпочалася війна. Але все ще сумнівалися в правдивості почутого. Курсантів, направили в Шепетівку. Коли дійшли до цього населеного пункту, нас розділили на дві частини: одна з них пішла далі, а друга, з тих курсантів, що натерли ноги, залишилася. На другий день ми дізналися, що всі, хто рушив уперед, загинули. Попереду був висаджений фашистський десант (самохідки). Усіх знищили. Вижив тільки один чоловік, мій знайомий з с. Кияниці, пізніше він розповів про те, що сталося....

 Із Шепетівки ми вийшли до залізничного полотна, хотіли дізнатися, де наші. Один капітан наказав нам супроводжувати поранених у Київ. Ми допомагали: носили воду, виконували все, що нам доручали. Коли прибули до Києва, капітан видав довідку, що ми допомагали пораненим. Нас направили до комендатури, де допитали. Тоді було дуже суворо: за дезертирство розстрілювали. Ми потрапили на призовний пункт. Там набирали водіїв, я не мав прав, але вмів їздити. Мене  направили до 399-го транспортного батальйону... Був охоронцем при штабі 38-ї армії доти, доки фашисти не захопили Київ. Звідти ми мали тікати. Виходили, хто як міг.

 Біля Оржиці ми повинні були перейти болото, знайшли там невеликий острівець, на якому переховувалися 6 днів. Знали: якщо спробуємо піти далі, обов’язково натрапимо на засідку. Усі харчі поїли. На лузі дід пас корів. Ми його неодноразово бачили. Мабуть, і він знав, що ми переховуємося на острові. Одного разу цього діда привели до болота німці і спитали, чи може хтось тут сховатися. Він відповів, що навколо вода, ніхто тут не сховається. Коли німці пішли, він нас про це сповістив. Щоб ми не плескали руками по воді, приплив до нас на човні, ми ухопилися за нього й перебралися на берег. У селі ми поїли, а один солдат наївся з огороду огірків і помер. Ми його поховали, а медальйон залишили жінці й наказали, що коли наші прийдуть, то віддати його, сказати, чия то могила....

 Дорогою я зустрів ще одного солдата. У с. Лохвиця Полтавської області ми допомогли одній жінці відкопати погріб, що роздавив німецький танк. Вона нам сказала, що вартових біля містка немає, коли ми підійшли до нього, то були схоплені німцями... Так я потрапив до полону. Було нас десь чоловік 200, тримали у школі. Мріяв утекти звідти... Але зробити це було важко: болото кругом, ріка... Одному поліцаю я дав махорки й попрохав його відпустити. До мене він уже чоловік 5 відпустив. Ми обмінялися адресами, можливо, після війни виникне така потреба зустрітися.... Він дав мені обмотки та черевики... Попрощалися... Я не вірив, що він мене відпустить, думав, можливо, вбити хоче.

 Коли я перепливав річку, узяв трохи правіше, ніж було необхідно, ледь не потонув. 5 метрів до берега залишилося, а я йду на дно, до берега вже думав не дістануся. Ухопився за вербу – виліз. Чую – півень десь поруч співає... Значить, близько село.  Підійшов, переліз через огорожу одного будинку. Собак не було, їх всіх німці постріляли... Постукав у вікно, мені відкрила стара жінка. Вона мене всього стерла, обігріла, нагодувала. А вранці, коли я прокинувся, усе моє шмаття було випране й висушене. У неї я пробув два дні. Дід підказав мені маршрут, куди можна піти, до кого звернутися, дав куртку, шапку. Він перевіз мене через  Сулу, а коли ми наближалися до іншого берега, то нас побачили німці, стали кричати “рус, рус”, відкрили вогонь з міномета. Перший снаряд до нас не долетів. На березі я поліз по-пластунськи, кричав дідові, щоб він лягав, але старий не послухався – побіг. Його міною розірвало. Німці подумали, що й мене вони вбили, і відійшли згодом. Я поховав діда й пішов далі...

 Натрапив на школярів, що збирали гриби, вони мене попередили, що в їхньому селі знаходяться німці, у навколишніх селах вони теж є, і порадили до сіл не заходити, щоб не потрапити в засідку... Йшов, села обминав, ночував у копицях, годувався, чим доведеться... Коли дійшов до с. Хотінь, натрапив на німців, але в них були руки зайняті – тягнули курей, гусей – тож я втік. Дістався до свого села Іволжанське, жив там. Мене хотіли відправити фашисти до Німеччини, тож я переховувся в лісі.  Так було до звільнення села.

 Коли вже пушки наші стояли в Кияниці, ми добровільно пішли служити в армію. Був зарахований до 167-ї стрілецької дивізії у 576-й артилерійський полк, зв’язківцем при 2-у дивізіоні.

 Коли наступали на Суми, дуже великих боїв не було. Ще й пушки у нас під Сумами застряли. Брали Ромни, Київ, Васильків.

 Чергував разом з дівчиною. Коли рвало лінію, налагоджувати ходив сам, не хотів, щоб дівчина це робила.

 Дуже жорстокі бої були під Житомиром. Нам дуже допоміг тоді чехословацький корпус.  

 Коли переходили через Карпати, мене поранило. Це був листопад 1944 року... Ми чергували, отримали наказ: забрати котушки і спускатися вниз... Йдемо, бачимо – попереду машина...  Ми зупинили її, залізли в кузов, їдемо... Але так трапилося, що в машині порвало кардан.... Я знав, що гальмувати з таким пошкодженням не можна, а ми в горах. Кричу: “Стрибайте”. Але виплигнули тільки я та мій товариш, решта солдат ні.... Коли стрибав, зачепився ременем. Мене знайшов товариш непритомним.... А машина впала у прірву. Ми чули, як кричали солдати у прірві, в огні.... Товариш мене приніс на плечах до санчастини, де я й лікувався. Коли переправлялися через Карпатські перевали, нас неодноразово обстрілювали німці. Дуже багато людей там загинуло.

 Товариш, що врятував мене, після війни жив у Ростовській області. Ми довго переписувалися. Але як його звали, уже не пам’ятаю... 

 Служив у Західній Україні.

 9 травня 1946 року був демобілізований. Повернувся до с.Іволжанське. Працював на відбудові Іволжанського спиртозаводу. Потім на ньому працював комірником. Через хворобу мав перейти до відкормрадгоспу, де теж працював комірником. У 1970 році пішов на пенсію. Маю ІІ групу інвалідності....”

 Наприкінці ветеран згадав, ще один трохи кумедний випадок: “Бачив Г.Жукова. Ми зупинилися у двоповерховому будинку. На другому поверсі відпочивали солдати, я штовхнув одного в бік, спитав, чи є в нього закурити, але коли той обернувся, я зразу впізнав Жукова. Він не розсердився, що його розбудили. Я вже думав, що мене відправлять кудись. Але нічого такого не трапилося. Бачив Микиту Хрущова, комдива Москаленка...”

 Такою  була розповідь солдата, що пройшов звивистими дорогами війни. За участь у бойових діях держава відзначила героя нашої розповіді такими нагородами: орденом Слави ІІІ ступеня (за Дніпро), орденом Вітчизняної війни, ювілейними медалями.

Якименко Олександр Дмитрович народився 13 листопада 1924 року в м. Суми. Закінчив 7 класів Сумської школи № 14.

1941 рік… «Нас зібрали 200-300 чоловік. Разом з Червоною Армією ми мали відступати на схід. На семеро новобранців видали одну гвинтівку та десять патронів. Решта новобранців повинні здобути зброю в бою. У Воронезькій області, поблизу станції Коротаяк, ми розташувалися табором у лісі. Нас стали навчати військовій справі. Але одного разу висадився великий німецький десант. Я разом з кількома солдатами потрапив у полон… На початку 1942 року мені вдалося втекти на волю. Повернувся до Сум. Але ще довго доводилося переховуватися від німців», – так розпочав свою розповідь ветеран.

Після визволення Сум від фашистських загарбників Олександр Дмитрович був призваний знову до Червоної Армії. Був зарахований до складу 167-ї стрілецької дивізії. Ветеран брав участь у визволенні Ромен, Роменщини, Києва, форсував Дніпро під Вишгородом. «Жовтнева ніч. Розвідка знайшла місце, де можна було переправитися. Хто у човні, хто на плоту плив через ріку; хто веслом, хто прикладом веслував. Пропливли десь метрів 300. По нашому квадрату відкрили вогонь і наші, і німці. Багато хто був поранений, убитий, потонув. Мені пощастило дібратися до берега», – продовжував ветеран.

Олександр Дмитрович був зв’язківцем. Якщо зв'язок з ротами перервано, то він мав передавати накази командира.

Добре пам’ятає ветеран бій, після якого отримав свою першу нагороду – медаль «За відвагу». «Мене послали до 5-го взводу, щоб дізнатися, чому вони «мовчать». Під вогнем противника пробрався до командира, він поскаржився, що кулеметник чомусь замовк, а послати до нього нікого, тоді я попрохав, щоб направили мене. Мені вдалося дістатися до кулемета Дегтярьова – відкрив вогонь. Ворог був уже дуже близько, метрів 30 від мене. Я кинув гранату. Бійці почули, що кулемет «заговорив», відкрили вогонь із флангів. Німці ще ближче. Добре чути їх слова: «Рус, капут!». Я ще кинув дві гранати. Наші бійці пішли в атаку. Німці відступили. ….Командир полку під’їхав до командира роти, запитав, де його зв’язківець. Комроти показав на мене й доповів. За цей бій я отримав свою першу, найціннішу для мене нагороду, медаль «За відвагу».

Під час боїв на Корсунь-Шевченківському напрямку Олександра Дмитровича тяжко поранено. Після лікування в Магнітогорську він був направлений до танкового училища в м. Челябінськ. У жовтні 1944 року заряджаючий СУ 122-му Олександр Дмитрович знову на фронті. Служив в 121-му гвардійському самохідному полку 29-ї танкової бригади. Дійшов до Бранденбурзьких воріт. В квітні 1945 року знову було тяжко поранено в голову, горів. Піхотинці витягли з палаючого танка  Олександра Дмитровича та водія Олександра Рибіна, командир танку (Ложкін  Микола) та механік (Олексій Кувардін) згоріли.

Олександр Дмитрович після шпиталю, у грудні 1945 року, повернувся додому. Деякий час працював на заводі ім. Фрунзе, потім на хімзаводі, в монтажному управлінні зварювальником, звідки пішов на пенсію.

Не був ніколи байдужим ні до людського горя, ні до долі свого міста, своєї держави – тричі Олександра Дмитровича було обрано депутатом Зарічної райради.