У вересні 1941 року в Саратовській області розпочалося формування 340-ї стрілецької дивізії.
Її командиром став полковник Мартиросян Саркіс Согомонович (до червня 1943 року, згодом Зубарев Йосип Єгорович), комісаром – полковий комісар Тимошенко Григорій Прохорович, начальником штабу майор Д’яконов, начальником політвідділу батальйонний комісар Фокін Михайло Васильович.
3 грудня в районі Лаптєво (48 км. від Тули) дивізія вступила в бій. Вже 4 грудня один з полків звільнив Руднєво, наніс значну шкоду танковій дивізії Гудеріана, 7 грудня 1140-й та 1142-й полки звільнили населені пункти Бараново й Ревякіно. Потім противник був вибитий з Глєбово, Поповки, Сенево. Участь дивізії в битві під Москвою стало її першим бойовим хрещенням.
У боях під Юхновим, під час виходу з оточення, смертю героя загинув комісар Тимошенко Григорій Прохорович.
З-під Юхнова дивізія прибула в Калугу, після нетривалого відпочинку перекинута в район м. Єлець, звідки підійшла до Воронежа і вступила в бій з німецько-фашистськими загарбникам. На цій ділянці фронту дивізія тримала активну оборону до січня 1943 року.
Після тимчасових невдач на цій ділянці (залишили м.Харків) дивізія зосередилася в районі міста Суржа (отримала поповнення особового складу, зброї та боєприпасів), взяла участь у битві на Курській дузі, тримала оборону в 10-15 кілометрах на схід від Сум (у складі 50-го стрілецького корпусу, 38-ї армії).
Визволення міст Юхнова, Єлець, Острозька, Старого Оскола, Бєлгорода, Харкова, Сум, форсування Дніпра, звільнення Києва, участь у Корсунь-Шевченківській операції, вигнання з території України фашистських полчищ – усе це славні сторінки бойового шляху дивізії.
Вона взяла участь у визволенні території Польщі, Чехословаччини. Свій бойовий шлях дивізія закінчила під час проведення Празької наступальної операції.
За звільнення міст Суми і Києва 340-й дивізії було присвоєно почесне найменування «Сумсько-Київської». За звільнення міст Суми, Києва и Бєльська дивізія була нагороджена орденом Червоного Прапора та орденом Кутузова ІІ ступеня.
Зі спогадів Лалака Василя Антоновича
...Я виховувався у дитячому будинку. Коли розпочалася війна, мені виповнилося 16 років.
22 червня 1941 року ми грали у футбол. Раптом почули по радіо, що незабаром буде надзвичайне повідомлення. Оголосили, що почалася війна.
Я подав заяву до військкомату у с. Березняки Пермської області про те, щоб йти добровольцем на фронт. Але у військкоматі мені заявили: “Рано”. Дали відстрочку. Я чекав цілий рік. У десантні війська мене не взяли служити, бо не пройшов випробувань. Був зарахований до Київського медичного училища.
Вчився у Свердловську на фельдшерському відділенні один рік. По закінченню отримав звання лейтенант медичної служби.
На фронт везли через Москву. Всіх випускників розподілили, а мене – ні. Спочатку призначили помічником чергового по штабу І-го Українського фронту.
Одного разу дали мені доручення віднести пакет до штабу 38-ї армії, який тоді знаходився у м. Старий Аскол. Із штабу мене направили у 340-у стрілецьку дивізію. Армія була сильно потріпана після битви на Курській дузі. Де знаходилася дивізія, я не знав, а на моє запитання у штабі відповіли: “Язик доведе”. Регулювальниця не тільки вказала її місце знаходження, а й знайшла машину, що туди йшла.
Дивізія стояла на поповненні у лісі. Прибув у санчастину. Поранені лежали у землянці. Замість ліжок були насипи, притрушені зверху травичкою.
Під час однієї з атак було вбито командира санвзводу (підірвався на протитанковій мині). Мене призначили замість нього. Наша дивізія брала участь у боях за Самотоївку, Залізняк, Бобрик. Поранених було дуже багато. Легко поранені у госпіталь йшли пішки. Для важкопоранених у мене була всього одна підвода. На щастя, вийшов наказ Сталіна, згідно з яким машини не могли йти порожняком у тил. На передову вони везли боєприпаси, у зворотному напрямку брали поранених. Поранених багато, поранення різні. Від мене дуже багато залежало: як я надам першу допомогу, так і буде, гірше чи краще. Я дивуюсь витривалості солдат. Інколи боєць йде, рука тримається на одному сухожиллі, а він терпить...
Перед наступом на м. Суми ми деякий час стояли у Басах, тут я познайомився з майбутню моєю дружиною.
Суми були оточені з двох боків. Ми форсували р. Псел в районі воєнного містечка.
До Дніпра дійшли швидко. Німці дуже добре укріпилися на правому березі. Баркаси, човни, підручні засоби – все використовували для переправи. Мене комбат на свій баркас посадив. Я погано плавав. Не виплив, якщо в баркас потрапив би снаряд. 6 листопада 1943 року Київ звільнили.
Брав участь у боях за Білу Церкву. Але дивізія переживала важкі часи: потрапила в оточення, а я в полон. Про це згадувати не хочу....
Повернувся додому. Одружився. Після війни працював на заводі “Хімпром”. Зараз на пенсії.
За матеріалами збірки "Слава воїнам-визволителям"
Матеріали для збірки зібрано пошуковцями Сумської загальноосвітньої школи
І-ІІІ ступенів № 6 під керівництвом Калашник Т.О. (2004-2007 рр.)
Передрук інформації із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт