За матеріалами музейної газети "Пошук"

2008


Козацькими шляхами

29 листопада 2008 року «збірна команда» школярів здійснила подорож за маршрутом  с.  Пустовійтівка, с. Хоружівка,     м. Ромни.

У с. Пустовійтівка  народився Петро Калнишевський, останній кошовий отаман Запорізької Січі. За доблесть у російсько-турецькій війні 1768 -1774 pp. кошовий був нагороджений орденом Андрія Первозванного, присвоєно військовий чин генерал-лейтенанта.

4 червня 1775 року 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелі, повертаючись із турецької війни, обступило Січ.. Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Завойовники пограбували військову скарбницю, військові припаси, архів, церкву. Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано і довічно заслано до Соловецького монастиря. Монастирському керівництву було наказано утримувати Кальнишевського «без відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, але ще й спілкування з іншими персонами…».

Указом імператора Росії Олександра від 1801 р. П.Калнишевський був помилуваний. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров’я Калнишевський залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 1803 року. Похований він на головному подвір’ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, збережено могильну плиту. Подібний надгробок можна бачити біля відновленої Троїцької церкви у селі Пустовійтівка. До речі вперше ця церква була збудована на кошти П. Калнишевського, тричі була перебудована. Сучасна дерев’яна церква св. Трійці, освячена 2006 року, є безперечно окрасою села. У селі пам’ятають свого славетного земляка: встановлено пам’ятник П. Калнишевському (авт. В. Бородай, Р. Синько), відновлена церква св. Трійці, створено музей (нажаль він не працює постійно).


Свято визволення України

  28 жовтня 2008 року на свято визволення України був запрошений ветеран Великої Вітчизняної війни Шальнов Павло Федорович. Учні 7-А класу підготували виступ до уроку мужності «Вогняними дорогами». Розповіли про форсування Дніпра, подвиги уродженців Сумщини  Батехи  В.О., Пушанка П.О., Красія С.О. інших.

 У своєму виступі ветеран наголосив: «Свято визволення України – свято всіх українців. Добуте великою ціною. Ви знаєте, що багато людей на олтар перемоги поклали своє життя. Приємно, що ви знаєте, про війну, битви, подвиги бійців. Я був свідком того, що у воєнкоматі призовники не знають тих фактів, які ви висвітлили виступаючі… Історію треба знати. Вчити її потрібно не вихоплюючи окремі факти, розглядати процеси, події у комплексі. Не так як роблять деякі історики зараз. Не тільки читайте те, що вам офіційно пропонується, але й цікавтеся додатковою літературою. Читайте книги, дивіться фільми старі радянські. Вони пронизані любов’ю до Батьківщини, навчають товариськості, доброті, повазі один до одного…». Далі ветеран розповів про причини війни, початок ІІ-ї Світової війни, захоплення України, бої під Москвою, Сталінградом. Він відзначив, що німці зараз висвітлюють події війни більш правдиво, ніж інколи ми, відзначаючи небувалий опір радянських військ, їх героїзм, упертість, відвагу. Звернув увагу учнів на великому значенні визволенні міста Києва, відзначив подвиг воїнів-рибалківців під час визволення міста. Наголосив, що сучасні бабусі й дідусі у віці, в якому перебувають сучасні школярі, працювали на комбайнах, тракторах, спускалися у шахти. Вся країна працювала для фронту, для перемоги. «Перемога у Великій Вітчизняній війні золотими літерами вписана у всесвітню історію. І ми з вами, не повинні забувати ці жахливі сторінки історії» – завершив свій виступ ветеран.


У селі Червоному

 26 жовтня 2008 р. група учнів 11-В, 9-А класів та учителі Ісакова О.М., Калашник Т.О. відвідали с. Червоне, в якому за сприянням завуча школи Саврук Л.М. та учителя історії Кошман Л.О. зібрали значний матеріал з історії населеного пункту, свідчення жителів села, які пережили роки Голодомору.

 Червоне село засноване 1642 року полковником Герасимом Кондратьєвим, у майбутньому осадчим міста Суми. До 30-х років ХХ ст. село називалося Старим, бо було засновано одним з перших у майбутньому Сумському полку. Землі у с.Старому (Червоне) більше 200 років належали нащадкам Г.Кондратьєва.

 У 1753 році полковником Степаном Івановичем Кондратьєвим у селі був збудований кам’яний двопрестольний храм. Головний храм – в ім’я Святого Миколи Чудотворця, придільний – в ім’я Божої Матері «Всіх Скорбящих Радості». До середини 20-х років XX століття церква була діючою. Приблизно 1932 року ця історична пам’ятка була зруйнована. Залишилася лише напівзруйнована дзвіниця, яку реставрували у 2004 році. З цього приводу поруч встановили пам’ятний камінь. Відтепер на свята селяни чують спів дзвону. 

 У селі зберігся ще так званий «Петровський теремок». Наприкінці ХVІІ ст. на пагорбі біля річки Псел побудували сторожовий пост з товстими стінами та чавунними гратами. За переказами на початку ХVІІІ століття тут запинявся цар Петро І, коли повертався після Полтавської битви. З тих пір ця будівля називається «Петровський теремок».

 З першої половини ХІХ ст. селом володіли пани Зборомирські, які по собі залишили двоповерховий маєток. У 1844 році статський радник М.М.Зборомирський заснував цукроварню. У пореформений період більшість поміщицьких господарств увійшли у смугу економічної кризи. Мабуть через це пані Зборомирська продала свій маєток  відставному офіцеру Лихачову. Він сам жив у Франції, у Старе село приїздив рідко. У маєтку постійно жив й управляв господарством – управитель Гаварда (німець). У господарстві, крім будинку, був ще кінний завод, пташник, пральня. Сама ж Зборомирська залишила собі небагато землі і поселилася неподалік у будинку своєї економки.

 Нині на території Червоненської  сільради близько 950 дворів, шість триповерхових, один п’ятиповерховий будинків. Село газифіковане, прокладено водогін, дороги з твердим покриттям. У селі функціонує нова школа, дитсадок, амбулаторія, будинок зв’язку, магазини.

Уродженці села: Лаврик Г.П. – заслужений діяч науки РФ, доктор військових наук, професор; Маландій О.М. – член Національної спілки письменників України; Коровай Ф.І. – заслужений скульптор України ін.


У музеї школи № 17



Зустріч з Героєм

З метою вивчення історії рідного краю 11 жовтня 2008 р до с.Косівщина стартувала група у складі учнів 7-А та 6-х класів. Ми завітали до музею Лесі Українки, відвідали і записали спогади похилих людей, що пережили роки Голодомору, ІІ Світової війни.

 Косівщина – мальовниче село біля Сум, відоме з середини ХVІІІ століття. У травні 1889 року сюди на лікування приїздила Леся Українка до Параски Назарівни Богуш. Ця жінка могла допомогти від багатьох хвороб, але не від туберкульозу та раку. Як відомо, Леся мала туберкульоз кісток. Жителі села бережуть пам'ять про перебування відомої поетеси у селі. Нині у с.Косівщина створено музей Лесі Українки у місцевій школі, парк, який називається «Лесин парк», встановлено бюст, школа та одна з вулиць, на якій колись жила Леся, носить ім’я славної поетеси. Щороку в травні в селі відбуваються весняні співи, присвячені Лесі Українці. 

 Зустрілися ми також з Копейчик Іваном Івановичем, Героєм Соціалістичної праці, який  42 роки працював у сільському господарстві. На сівбі виконував по дві норми.

        Перша велика нагорода, що отримав ветеран, – Грамота Верховної Ради СРСР, друга – орден Леніна, а через 5 років удостоєний високого звання Герой Соціалістичної праці, й вручений другий орден Леніна.


Шукаємо свідків Голодомору

28 вересня 2008 р до с.Токарі стартувала пошукова група «Факел».

 З вивчення історії рідного краю, пошуку свідчень про факти Голодомору 1932-1933 років на Сумщині ми вирушили до с.Токарі, що неподалік Сум.

 Коли дісталися до села, відвідали і записали спогади похилих людей, що пережили роки Голодомору, ІІ Світової війни. Спілкувалися з Тимченко Микола Федорович та його дружиною Зінаїдою Іванівною, Мінаєвою Катериною Єгорівною, Білак Антоніною Григорівною, Тимченко Миколою Федоровичем ін.

 Кіндюшенко Поліна Дмитрівна розповіла: «Напевно знаю, що мій дід, Вітченко Григорій Никифорович, був розкуркулений. Вислали у Свердловську область не тільки його, а й жінку з 11 дітьми. Старші його діти, мій дядько та дві тітки, сиділи у тюрмі. Незабаром діда розстріляли».

 Пащенко Анатолій Сергійович повідомив: «Мені розповідали, що за 1932-1933 роки у нас сельчан на половину стало менше. Пів села вимерло. Були випадки, коли живих людей у землю закопували. Голодомор 1947 року я пам’ятаю. Люди мерли. Їли листя, гірчак. Збирали картоплю на полях, колоски. Об’їждчики ганяли, не давали й колоски підібрати».

 Мінаєва Катерина Єгорівна говорила: «Під час Голодомору батько працював у радгоспі на тракторі «ЧТЗ». …Вижили завдяки тому, що тато зумів приховати зерно у снігу у кількох місцях. Дещо знайшли й забрали, але й його родині залишилося. У селі біля Суханівки батько приховав висадки буряка…»


До Дня партизанської слави

Урок Пам'яті за участі Коваленко Зінаїди Василівни.


У Путивлі


Музей освіти

Музей відкрито 1985 року (як музей історії профтехосвіти). У листопаді 1996 року його реорганізовано в обласний музей освіти, який висвітлює виникнення писемності та розвиток освіти в Україні, на Слобожанщині.

 Основними розділами музею є: «Писемність і культура 3-2 тисячоліття до н.е.», «Перші навчальні заклади на Україні і Слобожанщині», «Виникнення книгодрукування», «Розвиток освіти на Сумщині кінця ХІХ – початку ХХ ст.», «Вчителі та учні в період Великої Вітчизняної війни», «Науково-технічний прогрес в освіті», «Нові типи навчальних закладів» і т.д.

 Фондова експозиція музею представлена документами, підручниками, етнографічними матеріалами, пресою місцевого та Всеукраїнського характеру. Оригінальних експонатів 400. Серед них: молотки кам’яної доби, писало ХІV ст., пергамент ХV ст., Псалтир 1678 року, предмети побуту козаків Запорізької Січі, атестат 1913 року, нагородний платок царського уряду, верстат (деревообробний) та ін.

 Серед відвідувачів музею – делегації з Польщі, Росії, Канади, Болгарії, Німеччини, Великобританії, США та інших країн, про що свідчать записи в книзі відгуків. Постановою колегії управління культури Сумської облдержадміністрації від 16.05.1996 року музею присвоєно звання “Народний”.

 Музей працює з 8.00 до 17.00 щоденно, крім суботи та неділі. Адреса: вул. Прокоф’єва, б.38а.

Ми вже відвідали музей. А ви?


11.09.2008 р. у нашій школі відбулася зустріч з ветераном, льотчиком, полковником у відставці, Почесним журналістом України, поетом Володимиром Олександровичем П’янковим.

 


У музеї школи № 27


До Дня міста Суми

Уроки Мужності за участі ветерана Симоненка Івана Микитовича. Свято вулиці СКД.


Про зустріч Володимиром Олександровичем П’янковим

 20 червня 2008 року, напередодні сумної дати – початку Великої Вітчизняної війни – у бібліотеці по вул. СКД відбулася зустріч з ветераном, льотчиком, полковником у відставці, Почесним журналістом України, поетом, літератором, краєзнавцем, спортсменом і просто цікавою людиною – Володимиром Олександровичем П’янковим.

 Володимиру Олександровичу ні за що не можна дати сімдесяти років, але йому вже виповнилося 91 рік. Що дало змогу йому зберегти добру фізичну форму? Мабуть те, що й досі він веде активне життя: пише книги (їх вже сім), виступає перед молодим поколінням, розповідаючи про війну. Присутні на зустрічі учні і вчителі були вражені його бадьорістю, оптимізмом, ентузіазмом.

 Володимир Олександрович народився  у Свердловській області  в с. Верхня Бойовка Сисертського району 26 червня 1917 року. Вже у 16 років пішов працювати, спочатку піонервожатим, а згодом токарем на «Уралмаш». 1937 року став курсантом авіашколи. З 1940 до 1942 року був пілотом авіазагону і пілот-інструктор Красноуфімської 72-ї учбової авіаескадрильї. У вересні 1942 року прибув на Чорноморський флот, ставши пілотом-розвідником і зв’язківцем в одному з авіазагонів Чорномор’я. Здійснив 150 бойових вильотів. Учасник визволення Новоросійська, Керчі, Севастополя, Одеси, України, Молдови, Балканських країн. Кавалер бойових орденів і медалей.

 Під час зустрічі ветеран розповів про свою бойову юність, про бойових побратимів, про трудову діяльність. Він наголосив на необхідності патріотичного виховання учнів у школі.

 Ми вдячні Володимиру Олександровичу за те, що він прибув на зустріч з нами. Міцного Вам здоров’я і наснаги!

А молодим порада: читайте книги Володимира Олександровича П’янкова, вони про життя, про війну й научайтеся!


У дводенний похід

 17 червня 2008 року від загальноосвітньої школи № 6 стартувала група учнів профільного табору „Єрудит” та учителів школи. Біля бази відпочинку „Зелений гай” облаштували наметовий табір на піщаній косі.

 Учні встановили палатки, заготовили дрова, приготували обід.

 Над табором майорів прапор, який виготовили дівчатка 10-В класу. Прапор представляє собою чотирикутне полотнище, на якому зображені кумедний бичок, написи „Історія”, „Право”, „10-В”. (Зображення символізує, що учні є наполегливими в оволодінні історії та права).

 У перший же день пошукова група вирушила до с. Зелений гай, Вакалівщини.

 У с. Зелений гай зустрілися з жінками, які пережили окупацію, голодомор – Ковальчук Олександрою Василівною (1935 р.н.) та Наземцевою Зінаїдою Опанасівною (1932 р.н.).

 Зінаїда Опанасівна не тільки розповіла про воєнні події, але й показала нам, де проходила лінія німецької оборони, де поблизу села був виритий німецький бліндаж (нині на цьому місці росте великий дуб, залишилася яма); де стояла садиба пана Краснянського; бараки, де жили батраки, що обробляли землі пана; братські могили (4), в яких поховано людей, що розстріляли німці, після однієї з облав 1943 р..

 На шашлики, приготовлені ввечері, до нас завітали гості (родина Акименко. Олена Анатоліївна не змогла заснути, не пересвідчившись, що у нас все гаразд). Учням були вручені дипломи, в яких були відзначенні їх добрі вміння та зазначені поради. Найактивніших учнів класу було відзначено також подарунками-книгами.

 Увечері біля вогнища кожен з учителів, учнів щиро розповів, що він думає про  своїх однолітків, шкільне життя, що змінилося за цей рік. Потім всі записали свої бажання на папері. Щоб вони здійснилися,  листи спалили та виконали „шаманський” танок.

 Вночі ніхто не спав. Несподіванкою стала посвята учителів з врученням відповідних дипломів. Тільки після зустрічі світанку спальні мішки дочекалися своїх „власників”.

 Основною подією другого дня стала гра (історичне орієнтування), запропонована Валентином Миколайовичем. Учням було необхідно пройти за маршрутом, виконати завдання та знайти скарб, захований у землі в лісі.

 Другий день – був днем самоврядування: учні самостійно готували їжу, накривали стіл, заготовляли дрова.

 Завдання на маршруті виконано.


До Дня Перемоги

Уроки Мужності за участі ветеранів  Коваленко Зінаїди Василівни та Шальнова Павла Федоровича. Покладання квітів до меморіальної дошки, встановленої на честь Катерини Зеленко, та пам'ятника СКД.


Пошук свідків Голодомору

 На виконання заходів «Програми розвитку краєзнавства до 2010 року», з метою ознайомлення з історичними пам’ятками Сумщини та збору матеріалу за напрямками краєзнавчих експедицій «Мій рідний край – моя земля» та «Історія міст і сіл України», вивчення історії рідного краю, пошуку свідчень про факти Голодомору 1932-1933 років учні історико-правового 10-В класу та члени пошукової групи «Факел» вирушили у пошукову експедицію до с. Нижня Сироваткаа, що неподалік Сум.

 Подолавши відстань між м. Суми та с. Нижня Сироватка, ми відвідали і записали спогади свідків Голодомору, оглянули місцеву Тихонівську церкву, яка була зведена за сприянням Івана Герасимовича Харитоненко, приміщення дільничної лікарні (колишній шпиталь для бідних, зведений Павлом Івановичем Харитоненко), нової середньої школи та колишнє народне училище, на якому розміщено меморіальну дошку, яка нагадує про те, що «У цьому будинку в 1884-1885 роках учителював і жив видатний український письменник, філолог і етнограф Борис Дмитрович Гринченко».

 Колодочка Віра Іванівна розповіла про свою сусідку Тітову Тетяну Михайлівну, яка проживає з нею в одному будинку, але у сусідньому під’їзді. «На цю тему я спілкувалася з Тетяною Михайлівною на прохання своїх онуків. Вона вже літня людина і спілкується не з усіма людьми. Тетяна Михайлівна працювала у нашій школі учителем.  Їй вже – 91 рік. Вона народилася 1917 року. Жила у 1932-1933 роках у м. Маріуполь, працювала на заводі. Всім працюючим давали 300 гр. хліба. Цей невеликий шмат хліба врятував не тільки їй життя, але й рідним. Вони його ділили. У місті жити було важко, бо їсти було нічого. Але той шматочок врятував їх. Вона про нього неодноразово згадувала».

 Колодочка Віра Іванівна, 1939 р.н., знає про Голодомор зі слів своєї мами (Фесенко Євдокії Луківни). «1932 року організовували комісії, загони, які мали збирати зерно, продукти. Мій діб та баба сховали зерно у печі (вибили цеглини і засипали туди зерно; ще ховали у димоході, там була порожнина). Та члени продзагонів, наче знали всі схованки: відбили цеглу, вигребли усе зерно. Нічого від них сховаєш! Дід і баба протрималися до наступного урожаю, але, коли пшениця проросла, вони поїли паростків й померли. Батько, Фесенко Іван Романович, 1909 р.н, та моя мати в ті часи працювали у колгоспі, за роботу отримували баланду. Але все рівно від голоду померли (материні) два брати та сестра».

 Малюк Уляна Андріївна у період Голодомору жила у рідному селі. «У родині було троє: мати, батько та я. Мама – Лобода Анастасія Пилипівна. Батько – Лобода Андрій Васильович, помер 1933 року (застудився). Батько не схотів йти у колгосп. У нас було своє господарство. Батько возив воду на станцію Гребенниківка. Там люди не будували. Тож повертався завжди із хлібом за пазухою. Ми закопали картоплю у хаті під скринею. У скрутні часи  пекли «лапсики» з кінського щавлю, після яких часто був понос. Ми вижили завдяки надії, що незабаром стане легше. Хоча у селі багато людей померло.

 До нашого будинку щодня приходив  один хлопець. Сидить  й не йде поки йому чогось не винесуть поїсти. Так ми його годували один раз на день – вижив».

 Драник Пелагея Петрівна розповідала, що їх сім’я була бідна, п’ятеро дітей, всі вижили під час голоду. Батько був теслею, мама працювала у колгоспі. Вижити вдалося тільки тому, що їли все, що під руки потрапило: млинці з картоплі, кукурудзи, листя. На селі відчували, що йде голод – урожай був хороший, але його увесь забрали. Пелагея Петрівна розповіла, що одного разу прийшли люди і з підприпічка видовбали сховану квасолю, із прихованих ям витягли торбинки з крупою, харчами. Люди дуже скаржилися на такі дії держави. Пелагея Петрівна їздила до Росії,  обмінювала одяг на хліб.

 Котова Варвара Пилипівна народилася восени 1925 року. Під час Голодомору проживала у с. Нижня Сироватка. «Сім’я була бідна: троє дітей, найменше померло у роки Голодомору. Батьки працювали у колгоспі. Батько помер рано, що до 1932 року.  Родина мала землю, яку вони обробляли.

 Варвара Пилипівна розповідала, що того року був добрий урожай, у людей було що поїсти. Та все рівно у них забрали харчі. Спочатку витрушували торбинки, вибрали картоплю (того року вона померзла). Все це робили державні органи, коли вже у людей залишилося мало їжі. Тоді люди стали пухнути від голоду, шукали їжу, де тільки можна. Їли бур’ян. Інколи навіть доходило до того, що їли дітей, яких заманювали з вулиці. Тому батьки боялися випускати дітей на вулицю. Старалися прокормити своїх діточок, як могли.

 Коли людина померла, то їй не викопували окрему яму. Померлих звозили і ховали в одній спільній ямі. «А бувало так: заходять, а людина ще жива – розповідала Варвара Пилипівна. – Одного разу до ями привезли і вкинули ще живу людину. А вона каже: «Та я ще жива». Візниця відповідає: «Всеодно помреш». Людина все ж таки вилізла, жила ще довго».


26.02.2008 р. відбулася шкільна краєзнавча вікторина «Сумщина».

Переможцями стали:

у віковій категорії 7-10 років:

І-е місце – Акименко Андрій, 5-А клас,

ІІ-е місце – Шевченко Максим, 4-А клас;

у віковій категорії 10-15 років:

І-е місце – Майстренко Аліна, 9-А клас,

ІІ-е місце – Віленська Олена, 8-А клас;

у віковій категорії 15-25 років:

І-е місце – Коваленко Артем, 11-А клас,

ІІ-е місце – Гольченко Дарія, 10-В клас.


Гартований Афганом

 Війна – найбезглуздіше і найстрашніше явище у світі. Для одних – це спосіб збагатитися, для других – біль і страждання.

 15 лютого ми відзначаємо День пам’яті воїнів-афганців. У музеї бойової слави СКД СЗОШ № 6 відбувся урок Пам’яті „Гартовані Афганом” за участю Герасимова Павла Михайловича, учасника бойових дій в Афганістані. Під час заходу виступаючі охарактеризували політичну, соціально-економічну, релігійну ситуацію в країні, розповіли про долю юнаків з Сумщини, яким довелося пройти дорогами війни в Афганістані.

 Наш гість повідомив про себе наступне: „Народився 1960р. у с. Лісне Кайського району Кіровської області. Закінчив Сумське артилерійське училище 1982 року. Служив у Забайкальському військовому окрузі, в Афганістані, Німеччині, Прибалтиці, Україні (загалом 27 років). Нині пенсіонер Міністерства оборони. Нагороджений орденом Червоної зірки та медаллю „За бойові заслуги”.

 В Афганістані проходив службу 1 рік і 8 місяців (1984-1986). З Кабулу за призначенням був направлений у протитанковий дивізіон, який розташовувався у 40км від Пакистанського кордону. В афганцях мене вразило те, що передбачити їх майже не можливо. Вони весь час з кимось воюють: між собою, з іншими народами. Афганці, у більшості, мусульмани; їх віра не визнає інших релігій, закликає до ведення війни з невірними. Війна велася в основному на гроші з Америки. Ця війна була не стільки важлива з політичної точки зору, як з економічної: через Афганістан проходять важливі торгівельні шляхи. Гірка слава Афганістану – виробництво наркотиків.

 Землеробство в країні розвинуто слабо. Рівень життя низький. У будинках афганців майже немає меблів (топчани, вкриті ковдрами; столи є тільки у домівках багатих). У навчальних закладах, в тому числі університетах, рівень знань низький.  Жінки, дівчата без паранджі не мають права вийти на вулицю.

 Період адаптації новоприбулих солдат в країні тривав досить довго. Температура повітря висока. Вдень вона може сягати до 40°С і вище, вночі – до - 7°С. Природа незвична. У різних районах країни можна побачити гори порослі лісом, і зовсім без рослинності; лежить сніг – поруч трава по коліно. В Афганістані ростуть великі дерева: сосни, евкаліпти.

 Найтяжчим випробування – смерть товариша. Довелося пройти і через це.

 Вирушаючи в гори брали запас води і боєприпаси. Воду з місцевих джерел пити небезпечно. Її потрібно обов’язково кип’ятити. Ті, хто пив, обов’язково хворіли (на хворобу Боткіна, кишкові інфекції). Якщо закінчувався запас води, для пиття використовували спеціальну трубочку (розрахована для очищення 10 літрів води). Інколи для дезінфекції води користувалися верблюжою колючкою.

 У горах, коли піднімалися на висоту вище 2000 км, у багатьох наставало кисневе голодування, двоїлося в очах, йшла кров носом. Серед снайперів, як правило, не було якутів, бурят. Але одного разу до нас направили бурята. Через високу температуру повітря, незвичні кліматичні умови у хлопця постійно були проблеми зі здоров’ям, влучно стріляти він не міг. 

 Для нас великим святом була свіжа картопля. Її доставляли тільки консервованою, але ми вимінювали картоплю на паливо. Вберегти її від псування через спеку було практично не можливо. 

 Американці поставляли афганцям добру зброю, унікальне медичне обладнання. Наприклад, я вперше побачив невелику бормашинку, пластикові скальпелі з металевими лезами. У нас, в Радянському Союзі, про таке навіть не чули.

 Англійці  більше ніж сто років тому прокладали в країні асфальтовані дороги, ще й досі вони як новенькі. Збудовані ними бункери, укріплення вражають свою міццю, якістю, надійністю. Те, що будували ми, було майже відразу після виходу військ з Афганістану зруйновано. Це можна пояснити тим, що англійці підкуповували місцевих вождів, а не йшли проти них війною.

 Афганістан не вдалося завоювати великому полководцю Олександру Македонському. Не варто було йти війною в цю країну. Будь-яка війна приносить людям тільки горе, є джерелом збагачення для ділків”.

2007


Розтерзані, зацьковані, убиті

Підводяться і йдуть чинити суд.

І їх прокльони, злі й несамовиті,

 Впадуть на душі плісняві і ситі,

 І загойдають дерева на вітті

Апостолів злочинства і облуд.

Василь Симоненко

Ці слова стали епіграфом до уроку Реквієму 23 листопада 2007 року у 9-А класі. Цього дня в усіх класах відбулися подібні заходи.

 Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу таких жадливих трагедій, як голодомор 1932-1933 років. Голод – страшна біда людства. Голодували 1922 р, 1947 р. Але 1933 рік у цьому чорному ряду стоїть окремо. Бо цей голод організували правителі країни.

 Голод це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку 30-х рр. ХХ ст. не можна ні з чим порівняти. Влада вирішила голодом поставити український народ на коліна...

 Дві правди, та, що про яку говорили раніше, і та, про яку дізналися після розсекречення архів. Цю правду учні дізналися на уроці. Учнів познайомили з передумовами виникнення, проявами та наслідками голоду.

 Виступаючи читали вірші Гериха М., Руденко М. ін.; повідомили спогади Воскобоєва Івана Никифоровича з Буринського району, Акіншиної Ганни Федорівни з с. Вороніне Білопільського району, Шевченка Олександра Федоровича з с. Герасимівка Роменського району, ін. Перед присутніми виступив і свідок того страшного голоду – Симоненко Іван Микитович.

 Цифри демографічних втрат нікого не залишили байдужим. Ще італійський консул Граненіго, який був у Харкові, писав до свого дипломатичного представництва у Москві про те, що від голоду загинуло від 10 до 15 млн. чол.. Німецький аташе Отто Міллер теж писав, що від голоду загинуло 7,5 млн. чол.. Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 5,7,9 і 10 мільйонів. Але в будь-якому разі мова йде про мільйони невинних душ.

 Від голоду загинули цілі покоління, а відтак було загублено історичну пам’ять нації, оскільки повмирали батьки, що не встигли передати свого досвіду від свого діда-прадіда. 


З метою ознайомлення учнів із Законом України про визнання Голодомору 1932-1933 року геноцидом проти українського народу були проведенні уроки пам’яті. Під час заходів були висвітлені причини, наслідки голодомору. Доказом геноциду є свідоме створення владою таких умов життя, що призвели до смерті мільйонів українських селян. Мовою фактів, документів виступаючі намагались обґрунтувати правильність статей закону. Були наведені жахливі цифри втрат: жертвами голоду за неповними даними стало від 7 до 10 мільйонів чоловік, з них три мільйони діти.

 Не оминув голод і наш край. Учні 8-А класу (Волков М., Майстренко А., Саєнко Л., Пасенова Н., Угнічева М., Диченко А, Швец Є. Тимченко А.) підготували вірші, познайомили слухачів зі свідченнями Галини Стрільчук з Ромен, Красій Івана Єгоровича та Близнюк Наталії Микитівни з Верхньої Сироватки, інших. Під час заходу були використані матеріали фотовиставки, підготовленої з теми.

 Було запалено свічку і хвилиною мовчання вшановано пам’ять жертв голодомору. Ця хвилина скорботи для всіх людей доброї волі стала актом поминання і перестороги, щоб подібне не повторилося ніколи.

Костроменко Б.


На Луці

З сумською землею тісно пов’язане життя та діяльність багатьох видатних діячів науки і культури колишньої Російської імперії. Члени краєзнавчого гуртка вирішили дослідити питання перебування на Луці письменника Антона Павловича Чехова. У 1888, 1889, 1894 рр. він разом з рідними відпочивав у дворянській садибі Линтварьових поблизу Сум. На Луці у чеховській сім’ї трапилось дві події – сумна та приємна. 17 червня 1889 р. від сухот помер брат А. Чехова, художник Микола Чехов. Його могила до наших днів збереглася на Лучанському цвинтарі. 12 липня 1889 р. відбулося весілля іншого брата – Олександра Чехова, свідком при вінчанні у лучанській Іоанна-Предтеченській церкві був Георгій Михайлович Линтварьов.

Садиба, її господарі, навколишня природа настільки сподобалися Антону Павловичу Чехову, що він часто запрошував на Луку своїх друзів. У різний час його тут відвідували поет О. Плещеєв, артист Л. Свободін, професор В. Тимофеєв, віолончеліст М. Семашко, народник В. Воронцов, видавець О. Суворін.

На згадку про перебування на Луці видатного письменника у 1960 р. тут було відкрито будинок-музей А.П. Чехова. Після знайомства з творчістю, життям А. Чехова юні краєзнавці побували у музеї на Луці, вшанували пам’ять Миколи Павловича Чехова, випустили стіннівку (12.11.2007).


Корисно та приємно...

 30.10.07 р. ми їздили з групою у с. Косівщина. Там відвідали два музеї (музей Лесі Українки та музей народних ремесел) і взяли інтерв’ю у ветеранів. Також цього дня ми поєднали корисне та приємне: сходили до музею та відпочили на природі. Під час експедиції ми дізналася багато нового. Похід був цікавим, особливо мені сподобався музей народних ремесел. Кисельов О. І., директор музею, розповів нам про обереги, про язичницькі прикмети, які панують серед, навіть, християн, про те, як боролися з язичницькими віруваннями.

  Здавна наші предки шанують культ змія. Жінки пряли килимки круглі... Змій-оберіг! Спіралі ми зустрічаємо на трипільських глечиках... Змій-оберіг! У вересні є християнське свято – Воздвиження. Говорять, що до лісу ходити не можна... За віруванням язичників того дня відбувається суд: змія, який укусив людину, не беруть на зимівлю!

 Куди зникли обереги? Монахи збирали язичницькі книги і нищили їх. За наказом Олександра І людей, які пропагували язичництво, відправляли на каторгу.

 У музеї Лесі Українки нам розповіли про дитинство, юнацькі роки, хворобу поетеси. Я дізналася про Лесю у трьох образах: Леся у дитинстві, „Леся у білому”, „Леся у чорному”. Я багато нового дізналася про матір Лесі Українки, вона була дуже суворою, хотіла, щоб все робили так, як вона говорить. Але більш за все Леся була у сердечних, дружніх стосунках зі своїм батьком, бо саме він вигодував, виростив її. Коли народилася Леся, її мама, Ольга Петрівна Драгоманова (Косач), захворіла на анемію. Леся не прийняла мамки-годувальниці. Тоді батько, Петро Антонович Косач, урядовець, генерал, звернувся до Боткіна, щоб той написав йому раціон маляти, взяв на півроку відпуску і сам доглядав дівчинку. Фактично він врятував їй життя.

 У Лесі Українки було три любові: студентська, яка швидко минула, любов до Мержинського, і до свого чоловіка – Климента Квітки. Незважаючи на свою хворобу, на яку вона захворіла у 10 років, вона хотіла жити, любов до життя допомогла їй вижити і, крім того, писати твори, вірші.

 Мені сподобався похід, ми раціонально використали час. Потрібно, щоб таких заходів було якомога більше.

Скоропад Дарія


До дня визволення України

 26 жовтня 2007 року в школі відбулися заходи присвячені дню визволення України. До нас завітали ветерани Великої Вітчизняної війни; Симоненко Іван Микитович, Левитська Надія Олександрівна, Коваленко Зінаїда Василівна, Сахно Світлана Георгіївна, Рибець В’ячеслав Григорович, Бойко Юрій Дмитрович.

 У нашій школі вперше перед учнями виступила Сахно Світлани Георгіївни. ЇЇ розповідь торкнулася сердець учнів 7-А класу, у багатьох навіть з’явилися сльози на очах. Світлана Георгіївна була ще зовсім маленькою, коли почалася війна. Але дитячі спогади, мабуть, є найвражаючими. Димова завіса на правому березі Дніпра – то фашисти палили села, перші вибухи, поява окупантів у рідній домівці, радість визволення – такими були спогади жінки.

 Учні 10-В класу підготували розповідь про двічі Героя Радянського Союзу маршала Рибалка П. С., на батьківщині якого вони побували. Доля Рибець В.Г. звела з цією видатною людиною. Присутнім він розповів про зустріч з прославленим маршалом на переправі. Рибець В.Г. служив у І-й танковій армії Катукова, біля Вісли їм довелося відійти, щоб поновити свої сили, їх місце зайняли рибалковці. Рибалко керував переправою, в той же час почався обстріл переправи. Саме тоді і бачив В’ячеслав Григорович прославленого маршала.


До 65-ї річниці створення підпільної групи „Молода гвардія” присвячується...

30 вересня 2007 року виповниться 65 років з дня створення підпільної групи „Молода гвардія”. Хто вони? Що здійснили? Чому у тінистому парку в центрі міста Кроснодон споруджено їм пам’ятник, створено музей? Саме на ці запитання були дані відповіді на Уроці Пам’яті  24.09. 07 р.  за участю Коваленко Зінаїди Василівни, учителя-ветерана.

Учні читали вірші, в тому числі написані Олегом Кошовим, розповіли про молодогвардійців.

Розповідь Зінаїди Василівни про останні дні, смерть молодогвардійців не залишили нікого байдужим. Що стало приводом до створення групи? З розповіді ветерана учні дізналися про те, що у вересні 1942 року фашисти закопали живцем в паркові м. Краснодон 32-а чоловіка. Це були шахтарі, які відмовилися відновлювати шахти і дати на-гора вугілля для фашистської Німеччини. Серед них була і жінка з немовлям. Помститися фашистам вирішили молоді люди і зорганізували підпільну групу. До неї ввійшли Олег Кошовий, Іван Туркенич, Іван Земнухов, Сергій Тюленін, Віктор Третьякевич, Василь Левашов,  Любов Шевцова та Уляна Громова та ін. Кожен з них склав присягу, якій були вірними до останнього подиху. Підпільники писали, друкували листівки, збирали зброю, ламали верстати, обладнання, заразили кліщем хліб, підготовлений для відправки у Німеччину, звільнили більше 90 радянських військовополонених, приречених на смерть, знищили ворожу автоколону, запалили біржу праці, ін.

Але оцінювати роботу підпільників треба, не тільки по тому, що зробили молодогвардійці, але й по тому, чого не зробили окупанти: сотні юнаків і дівчат, врятованих від угону в рабство, ешелони вугілля, які не досталися ворогові.

Після проведеного заходу учні випустили стіннівки, присвячені подвигу молодогвардійців. 


На батьківщині маршала

 23 вересня 2007 року в рамках масового походу школярів “Сумський радіус” у складі пошукової групи “Факел” рушили у похід 16 учнів та учителі історії Калашник Т.О., Ісакова О.М., Власов В.М.. На потязі дісталися до станції Вистороп. Далі рушили пішки: перейшли поле, дорогою вздовж лісу дісталися до села. Нас вразила панорама села, дехто навіть не повірив, що ми підходимо до населеного пункту, тому зупинилися й зробили кілька знімків.

 Біля Маловистропського сільськогосподарського коледжу нас зустрів Рибалко Володимир Васильович, директор народного музею двічі Героя Радянського Союзу П.С. Рибалка, внучатий племінник прославленого маршала бронетанкових військ.

 У приміщенні контори бувшого цукрового заводу розміщено музей П. С. Рибалка. Директор музею ознайомив нас з експозицією, розповів про його роботу, докладно познайомив з життям, діяльністю Павла Семеновича Рибалка. Володимир Васильович подарував нам на згадку книгу Мельникова С.І. „Маршал Рибалко” та буклет присвячений роботі музею, виготовлений на комп’ютері.

 Поблизу входу до коледжу, поруч з музеєм встановлено справжній танк Т-34. Його подарувала сельчанам військова частина м. Лебедин 1972 року. У центрі села встановлено бронзове погруддя маршала П.С. Рибалка (1947 р.).

 Після розмови з ветераном Великої Вітчизняної війни Іваном Григоровичем Криловецьким ми оглянули територію школи, місцеву церкву архістратега Михайла. Нажаль, часу вже майже не залишилось. Після короткотривалого, але плодотворного (ми встигли навіть зварити кашу і пограти)  відпочинку біля ставка, ми рушили на потяг. До Боромлі дісталися пішки, а до Сум на потязі.

Море вражень, цікавої та корисної інформації ми отримали під час подорожі.


З любов’ю до професії

 22 вересня 2007 року в нашій школі відбулася зустріч з Героєм Соціалістичної праці Скринник Станіславом Самойловичем.

 Ветеран народився 6 квітня 1932 року в с.Марківці Білопільського району Сумської області. У родині було 4 дітей. Батько, Самійло Іванович, коли розпочалася війна, був призваний на фронт. Станіслав залишився за найстаршого у родині. Незабаром прийшла звістка, що батько загинув.

 „Як не дивно, але під час окупації у нас працювала школа. У класі висіла іконка. Усі учні читали „Отче наш” до початку занять і по їх закінченню,” – згадував Станіслав Самойлович.

 1946 року Станіслав Самойлович приїхав до Сум. Працював на відбудові залізничного вокзалу. 1948 року поступив на навчання до ремісничого училища № 1. У приймальній комісії скептично поставилися до юнака, до його бажання здобути освіту токаря. Але все ж записали до тієї групи, в якій навчали майбутніх токарів. В училищі прозвали Станіслава Самойловича „професором”, за те, що він встиг напередодні війни закінчити 4 класи й навіть почав ходити до 5-го, але прихід фашистів перервав навчання. Інші учні групи не мали й такої освіти. По закінченню училища у 1950 році був направлений на завод ім. Фрунзе до інструментального цеху працювати токарем.

 У 1954 році був призваний на службу до Збройних Сил СРСР. „Армію потрібно пройти кожному”, – вважає ветеран. Хоча самому довелося походити попросити, щоб призвали до армії. Його, як кращого працівника, занесли до так званого „захисного списку”. Щороку юнак проходив медичну комісію, але до армії не брали. У воєнкоматі говорили: „Як завод відпустить”. А на заводі: „Як воєнкомат візьме”. Три роки і три місяці служив на ірано-радянському кордоні (поблизу Начіхіавані). „Кордон проходив по середині ріки Арекс. Щодня двічі на день кордон перетинав потяг. Ми слідкували, щоб ніхто не порушував наш кордон. Іранці знали, що ми охороняємо кордон ретельно. Їхні пости розміщувались у звичайних „мазанках”, на яких майорів іранський прапор. З нашого боку були й проволочені огородження, сигналізація, пости тощо. Мені довелося бути свідком, як зупиняли порушника, який зістрибнув з потяга, і намагався дістатися до іранської землі. Але його зупинив пострілом із карабіна наш прикордонник”.

 Наприкінці 1959 року, коли розпочав свою роботу завод електронних мікроскопів Станіслав Самойлович перейшов працювати до нього. На токарному верстаті виточував „серце мікроскопа” – полісні наконечники.

  „Скажу вам відверто: обирайте професію ту, яку ви любите. Як не любив би свою справу – не працював би. Мені доводилося виточувати складні речі, але коли опануєш їх технологію, далі працювати було значно легше. У Радянському Союзі наш завод був єдиним. Ми відпрацьовувати нові технології першими, тому ми починили з нуля. Щоб успішно працювати потрібно полюбити ту справу, яку робиш. Все життя я навчався, навіть не соромився вчитися у молоді, тому, що вони вже опанували, а я ні. Всі професії потрібні суспільству. Кожна з них вимагає терпіння й бажання.”

 3 січня 1974 року Станіславу Самойловичу було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. Нагороджений двома орденами Леніна, орденом Жовтневої революції, медалями.

 Загальний стаж роботи – 59 років (роботу полишив тільки у 2006 р.).

 Станіслав Самойлович на нашу зустріч приніс показати виріб з латуні. Ми довго не могли зрозуміти, як можна його було виточити. Станіслав Самойлович поділився своїм досвідом роботи, розповів і про показану нам кульку. „Виточена ця кулька з цільного куска металу. Має 12 отворів, складається з 7 сфер, які розміщені одна в одній. Виточена на токарному верстаті, можна її зробити і на верстаті з ЦПУ. Я виготовив таких речей близько 150. Директор нашого заводу, коли від’їжджав у відрядження, брав такі „кульки” і дарував їх як сувеніри. Вони є і в Німеччині, і в США, і в інших країнах. Собі залишив останню”.

 Ветеран не полишає роботи з молоддю. Але звернув увагу на те, що зараз мало приділяють уваги по вихованню в учнів любові до праці, шанобливого ставлення до людей праці, робітничих професій.

 Ми спробуємо виправити цю помилку (принаймі у нашій школі).  


І у ворожому тилу кували Перемогу...

 21 вересня 2007 року в нашій школі були проведені заходи, присвячені Дню партизанської слави.

  Ми мали честь вітати у нашій школі учасниць клубу „Бойові подруги” членів підпільної групи „Прапор”, створеної у нашому рідному місті, Віноградову Олену Яківну та Шаміну Лідію Олександрівну, їх вірних подруг, ветеранів Великої Вітчизняної війни, медичних сестер Анну Єгорівну Бондареву та Левитську Надію Олександрівну, поета Бойка Юрія Дмитровича.  

 Учні 11-А класу підготували матеріал про діяльність підпільників, партизан у роки Великої Вітчизняної війни, в тому числі докладно розповіли про діяльність підпільної групи „Прапор”. Ветерани поділилися своїми спогадами, висловили свої побажання учням, подякували за добрі знання, пам’ять.


До дня визволення міста Суми від фашистських загарбників

 03 вересня 2007 року під святкової лінійки, присвяченої Дню знань перед першокласниками, старшокласниками, їх батьками, учителями виступив В’ячеслав Григорович Рибець, учасник визволення міста Суми від фашистських загарбників, командир кулеметної обслуги 250-го стрілецького полку 167-ї Сумсько-Київської Червонопрапорної стрілецької дивізії. Він привітав всіх присутніх зі святом знань і Днем визволення міста Сум, побажав миру і злагоди на землі.

 За традицією в усіх класах пройшов Урок Мужності. На нього завітали шановні ветерани.

      Учні 9-Б класу запросили до себе Симоненка Івана Микитовича, кадрового офіцера, ветерана 44-ї Чудівської Червонопрапорної орденів Кутузова, Б. Хмельницького дивізії. Учні читали вірші, учителі розповіли про перебіг боїв за наше рідне місто. Іван Микитович розповів учням про свій бойовий шлях, бойових побратимів


Битицьке городище

16 червня 2007 року від загальноосвітньої школи № 6 стартувала група учнів профільного табору „Єрудит”. Автобусом група дісталася до с. Битиця. Оглянули церкву Олександра Невського. Вшанували пам’ять воїнів, що загинули під час визволення Битиці від фашистських загарбників.

Битиця – село, центр сільської ради, розташовано на правому березі р. Псел, притокою якої є річка Битиця, від якої походить назва села. Поблизу Битиці знайдено поселення скіфо-сарматських часів (ІV–ІІ ст. до н.е.), слов’янське городище VІІ–VІІІ ст.

Досліджував слов’янське городище I.I. Ляпушкін, О.В. Сухобоков, С.П. Юренко. Кілька учнів відвідали Битицьке городище, інші – готували обід. Чому історики, археологи вважають це городище унікальним? На це питання відповів О.В.Сухобоков у своїй статті „Ранні етапи культури літописних сіверян”. Зокрема він зазначив:

1.           На городищi вiдмiчено двi традицiї у домобудiвництвi: одна-суто слов'янська, притаманна у розглядуваному регiонi волинцевським та роменським поселенням, i друга, яка має мiсце на пам'ятках кочового або напiвосiлого населення причорноморських степiв.

2.       В матерiалах наших розкопок присутня вся, без винятку, номенклатура знарядь працi землеробства i ремесла, побутових речей, предметiв озброєння та спорядження i обладунку воїна, виготовлених iз залiза Загальна кiлькiсть таких знахiдок становить понад 250 одиниць. Для слав'янських пам'яток додержавного часу це явище унiкальне, принаймнi у Лiвобережному лiсостепу.

3.       Отриманi нами матерiали розширяють уявлення про пам'ятки волинцевського типу в цiлому, i, поряд з цим, дозволяють говорити про особливий статус даної пам'ятки серед них, так само як i про її виняткове мiсце серед старожитностей додержавного перiоду у середньоднiпровському регiонi взагалi.

4.     На Битицькому городищi мешкало... 600 осiб....Це у кiлька разiв перевищує чисельнiсть населення ... Волинцевського поселення.

5.           Матеріали польових досліджень Битицького городища, які дають підстави стверджувати, що тут з рубежу VII та VIII-го ст. перебували дві етнічно різні групи його мешканців. Вони мали різні господарчі уклади, різні традиції домобудівництва та матеріальної культури, а також різні побутові звичаї, різний поховальний обряд тощо. але це не завадило їх мирному співіснуванню протягом досить значної частини VIII століття, в союзі проти спільного ворога, котрим на той час виявився Хозарський каганат і підпорядковані йому племена салтівської культури.

Нині місця розкопок поросли лісом. Знайди городище без провідника важко, але ми вдячні вчителям місцевої школи за допомогу, яку вони нам надали.


Карпатським рейдом

 Є люди, як зірки. Всім своїм життя, високими помислами і справами вони запалюють і ведуть за собою інших. У цьому славному сузір’ї є місце для Сидора Артемовича Ковпака.

 Цього року виповнюється 120 років з дня народження видатного державного діяча, одному з організаторів партизанського руху на Україні у роки Великої Вітчизняної війни, двічі Героя Радянського Союзу.

До 120-річчя з дня народження Ковпака С.А. у нашій школі для учнів 1-9 класів були проведені тематичні екскурсії. Учні 9-В класі провели урок пам’яті „Йшли у похід партизани”, на якому прозвучали вірші, розповідь про легендарного партизанського керівника.

Екскурсоводи провели тематичні екскурсії в інших класах школи.


До дня Перемоги

 7 травня 2007 року до школи завітали ветерани Рибець В’ячеслав Григорович, Симоненко Іван Микитович, Коваленко Зінаїда Василівна, Бойко Юрій Дмитрович, Левитська Надія Олександрівна.

 Звучали теплі щирі слова подяки за мирне сьогодення під час підготовленої  музично-літературної композиції «В день незабутній Перемоги». Учні виконали пісні воєнної доби, сучасні українські патріотичні пісні. Замилували присутніх своїм виступом дві маленькі актриси Мовчан Поліна та Язвінська Поліна, які майстерно виконали композицію за твором                  С. Маршака „Багаж”. Зачарували всіх своїм співом  Фоменко Анастасія та Ворохта Ганна.

 Після огляду експозиції музею ветерани взяли участь в уроках Мужності, присвячених до 62-річниці Перемоги.

 У музеї пройшов урок Мужності «Пришла победная весна» учнів 8-А класу. Виступаючі переконали присутніх  у тому, що війна найбільше нещастя, що спіткає людей, вона руйнує  мрії, сподівання, несе руйнацію та горе. Учнів познайомили з  долею людей, які пройшли через концтабори, жили на тих територіях, які були окуповані фашистами, пройшли фронтовими дорогами….

 Кожне свято  Перемоги – велике свято для всіх.  Молоде покоління має добре зрозуміти, що необхідно берегти, те, що здобули ціною неймовірних зусиль, кров’ю і життям наші прадіди.


Спів душі...

 Поруч з нами є цікаві, багатогранні люди. Саме до таких належить Бойко Юрій Дмитрович. Він і спортсмен (отримав багато грамот за зайняті призові місця у змаганнях з плавання, багатоборства), і поет (автор збірки поезій «Хай, як квітка цвіте...») 

 Народився Юрій Дмитрович 1932 року. Після закінчення школи вступив до педінституту на фізико-математичний факультет, який успішно закінчив. За спеціальністю вчителя пропрацював рік, викладав фізику і математику у с. Ображіївка Шосткинського району. Про цей рік зберіг найсвітліші спогади.

 1955 року був призваний до збройних сил СРСР. Перший рік службу проходив у батальйоні зв’язку. Незабаром був направлений у механізований полк, який охороняв аеродром у м. Будапешт. У той час на вулицях Буди точилися вуличні бої, у яких довелося брати участь Юрію Дмитровичу.

 Після демобілізації Юрій Дмитрович повернувся додому, але знайти роботу за спеціальністю йому не вдалося. Тому працював деякий час лаборантом в училищі ППО, а згодом влаштувався на роботу на завод електронних мікроскопів юстировщиком. Працюючи на заводі з 1960 до 1992 року, об’їздив всю країну. Увесь цей час займався спортом.

 Однією з улюблених справ стало для ветерана й написання віршів. Перший свій твір Юрій Дмитрович написав у 1995 році. На це його надихнули події, пов’язані із святкуванням 50-річчя Перемоги. Найчастіше рядки майбутнього вірша народжувалися уві сні. За словами Юрія Дмитровича, зранку йому залишалося їх тільки записати. До 2004 року він нікому не показував своїх віршів. А одного разу, коли відпочивав у санаторії, до нього підійшла  Бухаренко Надія Данилівна, член клубу «Учитель-ветеран» м. Суми, прочитавши вірші, вона сказала, що з ними потрібно знайомити людей. Вірші Ю.Д. Бойка неодноразово друкувалися у газеті «Суми і сумчани».

 Сьогодні, 27 квітня 2007 року, у Сумській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 6 відбулася презентація збірки поезій «Хай, як квітка цвіте...» Бойка Юрія Дмитровича, учасника бойових дій, на якій були присутні учні школи, члени пошукової групи «Факел».

 Під час презентації Воробйова Поліна, Воробйова Марина, Іванющенко Настя, Ігнатущенко Віка, Дегтятенко Катя, Субота Катя, Чешко Богдан,  Наумкіна Настя, Ткаченко Настя, Ткаченко Лена, Безносухіна Аліна, Тараненко Катя, Бугаева Таня, Кудрявцева Аня (учні 6-А класу) читали вірші із збірки.

 Ведуча, Білошапка Катя, поставила авторові кілька запитань. Юрій Дмитрович не тільки розповів про своє життя, нездійснену, нажаль, мрію стати моряком, про друзів, з якими пліч-о-пліч йшов по життю.

 Незабутнє враження справили на всіх присутніх вірші, які прочитав сам автор «Світлана», «Ода пламенной любви», тощо.

 Учні, які були присутні на святі, поділилися своїми враженнями від почутого. Найбільше сподобалося учням вірші «Ода племенной любви», «Моє рідне село», «Красуні українки», «Восславим женщину» інші.

 Пропонуємо і вам познайомитися із творчістю Юрія Дмитровича Бойка.


До дня пам’яті жертв концтаборів

Сьогодні, 11 квітня 2007 року, день пам’яті жертв концтаборів. Під час уроку пам’яті ми згадали тих, хто безневинно загинув у таборах смерті, так званих концентраційних таборах, або концтаборах. Учні 9-В, 9-Д, члени групи „Факел” ознайомили присутніх з якою метою створювали фашисти табори смерті, історією деяких з них, умовами перебування, порядками, встановленими фашистами у таборах.

 Керівник музею познайомила з долею Муси Джаліля, який деякий час перебував у таборі військовополонених у польської фортеці Демблін, а згодом у Моабитскій в’язниці. Під час заходу лунали його вірші.

 Муса Джаліль прибув на Волховський фронт кореспондентом армійської газети „Відвага”. Деякий час від нього надходили листи, а з липня 1942 року зв’язок з ним перервався. Потім прийшла звістка, що Джаліль пропав безвісті.

 Згодом стало відомо, що наприкінці червня 1942 року під час спроби прорвати кільце оточення, тяжкопоранений, оглушений вибуховою хвилею Муса потрапив у полон.

 25 серпня 1944 року татарський поет Муса Джаліль був страчений. Він, разом з іншими патріотами, був обезглавлений на гільйотині.

 Два блокноти віршів поета з Моабитської в’язниці зуміли винести бувший в’язень Габбас Шаріпов та бельгієць Андре Тиммерманс. Ці вірші відомі нам під назвою „Моабитський зошит”.

 1956 року за подвиг духу у нерівній схватці з фашизмом Джаліль був удостоєний звання Героя Радянського Союзу, а рік потому цикл його віршів „Моабитський зошит” був відмічений Ленінською премією.

 З фронту Муса Джаліль писав: „Є життя після смерті. Життя у свідомості, в пам’яті народу”.

 Ці слова стали пророчими.

Пам’ять жертв концтаборів учні вшанували хвилиною мовчання.


Лесиними стежками

 З метою вивчення історії рідного краю 28 березня 2007 р. група „Факел” вирушила до с. Косівщина, що неподалік Сум. Ми завітали до музею Лесі Українки, відвідали і записали спогади ветеранів Великої Вітчизняної війни Вакуленко Євгенії Іванівни, Ладенко Андрія Тимофійовича.

 Косівщина – мальовниче село біля Сум, розташоване на лівому березі річки Сумки (притоки Псла), відоме з середини  ХVІІІ століття. У травні 1889 року сюди на лікування приїздила Леся Українка до Параски Назарівни Богуш. Ця жінка могла допомогти від багатьох хвороб, але не від туберкульозу та раку. Як відомо, Леся мала туберкульоз кісток.

 Про перебування Лесі Українки на Сумщині залишилися свідчення Якова Євдокимовича Богуша: „Було мені в ту пору 10 років. Серед багатьох хворих, які приїздили з усіх усюд лікуватися до Параски Назарівни Богуш, була тендітна дівчина, яка опиралась на палицю. Ходила вона в просторому вбранні, з кошиком в руках, розмовляла з селянами українською мовою та все записувала пісні. Казали старші, що була вона не з наших місць. Параска Назарівна поселила дівчину в сусідній хаті свого сина Якова Йосиповича Богуна. Частенько навідувалася до хворої, лікувала. Їздила й до інших хворих, які жили в селянських хатах та навколишніх хуторах. Власне, тоді Косівщина мала лише одну вулицю, розділену болотом. На вигоні стояв маєток пані Лепської. А навколо – убогість та злидні. Параска Назарівна була з кріпаків. Пан нібито виміняв її на собаку. Звідки в неї хист до лікування – того невідомо. Тільки турбувалась вона про немічних. Весною і восени збирала лікарські трави та коріння на запашних луках біля річки Сумки. Брала зілля і в сумських крамарів, готувала настойки на травах, ванни та лікувала людей...”

 Є про це свідчення самої письменниці в листі до знайомої Антоніни Семенівни Макарової: „... коли я була у Харківщині, в Сумському уїзді, у тієї баби, що лічить людей гарячими ваннами, то в неї було немало слабих, таких як ваш брат, і вони дуже добре піддавались ліченню. У неї лічиться недорого, бо вона ціни не зазначає, а всякий дає їй скільки може. Живуть хворі на хуторах і сільських хатах, без великих вигід, що правда, але все ж при догляді. Лічить вона тільки літом, починаючи з мая ...а лічення її дуже схоже до лічення грязьовими ваннами з Криму, тільки що там ванни гріються на сонці, а в неї піч служить сонцем. Скука у неї диявольська, але чого чоловік не витерпить, як знає, що се треба”.

 Леся Українка прибула у Косівщину вже автором кількох ліричних творів, знаючи ціну народної пісні. Отож вона не могла не захопитись чарівними піснями, що лунали над селом.

 „Згадалося мені, - напише поетеса пізніше в нарисі про Косівщину „Весняні співи”, – як тихого весняного вечора сиджу було я в своїй одинокій хатинці на хуторі, серед степів харківських, та згадую свою рідну Волинь і шлю до неї свої думки сумні. Сонечко стоїть низько.... Ось пройшла череда, а на дорозі курява встала – червона, мов дим пожару, здається вона проти західного сонця. Хуторяни заметушились, гукають, заганяють товар. Малі хлопці стовпилися біля криниці, коней напувають. Гомін, гамір... Далі все стихло, тільки у мене під вікном я чую якісь тихі голоси. Отож хуторяни збираються „на колодки...”

 Нині у с. Косівщина створено музей Лесі Українки у місцевій школі, парк, який називається „Лесин парк”, встановлено бюст, школа та одна з вулиць, на якій колись жила Леся, носить ім’я славної поетеси. Широко у селі відзначався 100-літній ювілей Лесі Українки. До села приїздили багато гостей, у тому числі з Австралії, Канади, США, Німеччини (донька і дружина Івана  Багряного). Щороку в травні в селі відбуваються весняні співи, присвячені Лесі Українці. 

  Пишайтеся!

 Не минали Сумщину великі люди. Цінуйте, любіть життя, як любила і цінувала його Леся Українка!


Презентація збірки «Слава воїнам-визволителям»

 Багато написано про подвиг людини на війні. Але, мабуть, ніколи не можна поставити крапку і припинити пошуки. Проходять роки, але відкриваються все нові і нові сторінки історії тих грізних років, стають відомими нові імена.

 На Сумщині живуть учасники бойових дій, ті, хто захищав місто від німецько-фашистських загарбників. У кожного свій неповторний шлях. І про це має знати кожний.

 22 березня 2007 року у нашій школі відбулася презентація збірки «Слава воїнам-визволителям», яку підготувала група «Факел».  Ця збірка є результатом довготривалої пошукової роботи.

 На заході були присутні Фоменко Іван Тимофійович, який у грізні 1943-1945 рр. захищав Батьківщину у складі роті автоматників 498-го полку 232-ї Сумсько-Київської дивізії, В’ячеслав Григорович Рибець, командир кулеметної обслуги 250-о стрілецького полку 167-ї Сумсько-Київської Червонопрапорної стрілецької дивізії, Бойко Юрій Дмитрович, голова комісії по увічненню пам’яті про ветеранів, Гордієнко Андрій Петрович, голова комісії по роботі з молоддю.

 Над створенням збірки працювали багато людей. Це члени пошукової групи «Факел», учні 8-В класу:  Білошапка К., Борисова О., Гребченко Ю., Докучаєва К., Заїка Л., Кислий С., Костроменко Б., Можина Я., Рижков О., Федченко С. Допомагали у роботі учні-випускники школи 2006 року: Гробова А., Куліш Ю., Дідик А., Корнієнко К., Резніченко О., Бобилков Д., Філоненко Є., Слободенюк А., Бережной С., Липова Т., Воскобойникова  В., Пятикоп М., Клещева Н., Черноног К.. Залучені були до збору інформації і учні 8-А (Волков М., Пасенова А., Геліх І., Угнічева М., Тимченко А., інші), 9-А класу (Мішура О., Міщенко А., Забіцька А., Гаврильченко Є.). Значна робота по редагуванню текстів здійснена Богословською О. Б.

 Про основні напрямки збору інформації для збірки розповіли самі пошуковці. Учні читали вірші, присвячені рідній Сумщині, дівчата співали пісні.

 У збірці міститься матеріал про бойовий шлях 167-ї, 232-ї, 340-ї стрілецьких дивізій, 491-го окремого мінометного полку, про 33-х ветеранів вище названих військових частин, які проживають у містах та селах Сумської області, з якими нам, пошуковцям, пощастило зустрітися.

 Ми збережемо пам’ять про ваш подвиг! Слава вам – визволителі! Земний вам уклін! Збірка «Слава воїнам-визволителям» – наша шана і вдячність ветеранам за мир, що вони принесли.


Народ переможе...

 Відгриміла найстрашніша в історії людства війна, залишивши спогади. Разом з чоловіками несли всі незгоди воєнних років жінки.

 Сьогодні 20 березня 2007 року ми зустрілися з Бондаревой (Баландіной) Ганною Єгорівною, ветераном Великої Вітчизняної війни, автором збірки поезій „Пам’ять”. На презентації учні 8-Г класу Ковалева С., Мякушенко Д., Ништа Б., Пироженко А.,  Подосинная А., Покутний А., Радионова С., Сосин А., Токатли Ю., Черныш Д., Черняк К., Шафоростова М. читали вірші. Ведуча, Білошапка Катя, поставила авторові кілька запитань.

 Зокрема, жінка розповіла про те, що до війни вона надавала медичну допомогу прикордонникам. Свій досвід та навички медика вдосконалювала у роки Великої Вітчизняної війни. З перших днів війни перебувала на фронті, працювала на санітарного потягу, який був сформований у Баку.

 Ніколи не забуде Ганна Єгорівна своє бойове хрещення. Під час третього рейсу, який здійснював санітарний потяг, розпочалося бомбардування. В останній вагон потрапила бомба і відірвала його. Але машиніст вів ешелон уперед, рятував життя живим.

 Медична бригада санітарного потягу виконували свій обов’язок з честю. Вивозити поранених під обстрілом, під бомбардуванням доводилося постійно. Під час одного з таких бомбардувань дівчина була поранена (9 серпня 1942 року). Після перекомісування у квітні 1943 року вона потрапила до евакогоспіталю  № 5028, де і залишилася працювати до кінця війни. Анна Єгорівна обслуговувала палату на 96 ліжок, яка розмістилася в актовому залі школі. Серед поранених було дуже багато представників Кавказу. Але дівчина добре знала фарси, азербайджанську мову, тому проблем у спілкуванні не відчувала.

 Неодноразово доводилося і здавати кров для переливання. Одного разу, вже після війни, Анна Єгорівна разом із своїм чоловіком, Бондаревим Пилипом Кузьмичем, поїхала у с. Бичок Калачевського району Воронезької області. Увечері зібрали гості, серед них чоловік на дерев’яній нозі – Михайло Гнатович Подопригора. Він першим впізнав свою рятівницю....

 Пройшли роки… Ганна Єгорівна Бондарева і після війни не залишила медицину, працювала за спеціальністю. Писала вірші, присвячені буремним рокам війни.

 Жінка переконана, що вклад у Перемогу зробили всі: і бійці, що воювали на фронтах, і люди, що у тилу стояли біля верстатів, і партизани, які боролися з ворогом в його тилу, і медики, що рятували життя пораненим. Народ завжди переможе, якщо він любить свою Батьківщину. Саме про це Анна Єгорівна пише у своїх творах.


Вітаємо гостей

 6 березня 2007 р. до нашого шкільного музею завітали учні 6-го класу    із Сумської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 24 (класний керівник Нікітіна Олена Володимирівна).

 Екскурсоводи (учні 11-В) ознайомили з експозицією музею, відповіли на запитання гостей. Керівник пошукової групи познайомила з роботою пошукової групи „Факел”, матеріалами, спогадами, що зібрали пошуковці.

 Приємно було бачити, що учні добросовісно ставляться до завдання, яке вони отримали – зібрати інформацію про установи, організації, споруди, що знаходяться по вулиці Сумсько-Київських дивізій.

 Учнів цікавила інформація про дивізії, що брали участь у визволенні нашого міста. Вони сфотографували експонати, що їх зацікавили, матеріали стендів, записали розповідь екскурсоводів, щоб потім зібрані матеріали надрукувати, оформити у своєму звіті.

 Майбутнє за тими, хто знає, вивчає свою історію.

 Сподіваємося, що це не останній візит. Чекаємо на зустріч з усіма кого цікавить  історія рідного краю. 


Ми будемо довго пам’ятати...

 15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив афганську землю. Для кожного з тих, хто служив в Афгані, вона була і залишається своєю: для тих, хто не повернувся: убиті у боях, померлі від ран, від хвороб, чиї життя забрали аварії і катастрофи, і для живих.

 3 березня 2007 року у музеї Бойової слави СКД СЗОШ № 6 відбувся урок пам’яті, присвячений Дню виведення військ з Афганістану. На захід був запрошений Кривий Володимир Миколайович (учасник війни в Афганістані, вертольотчик).

 Володимир Миколайович розповів про підготовку кадрів в вертольотно-льотному училищі міста Сизрань, роль вертольотчиків в Афганській війні. „Афганістан – країна, 70% території якої займають гори. Вертольотчики – це військові, які можуть дістатися до будь-якої точки гірської країни. Тому вони багато людей врятували Афганістані. Багато випускники нашого училища в Сизрані пройшли через Афганську війну.... Жителів цієї країни передбачити неможливо. Її можна пройти, здолавши гори, але завоювати... Навіть великий завойовник Олександр Македонський покинув цю країну, не здолавши. Загалом завоювати країну неможливо, тим паче ту, що захищається... Країну свою потрібно захищати, але не йти в іншу, не бути завойовником.... Одна справа захищати, інша – завойовувати”, – зазначив ветеран.

 Під час заходу були названі такі цифри: серед тих майже 700 тисяч чоловік, що пройшли війну, 30% українців. Звання Героїв Радянського Союзу присвоєно 72 військовослужбовцям, з них 12 – українців. Додому не повернулося 3360 синів України; з них 3280 загинуло, а 80 пропало безвісти чи потрапило в полон.

 122 сумчанина загинули в боях в Афганістані, 106 залишилися назавжди інвалідами. 3579 сумчанам-афганцям душі перетерли жорна неоголошеної війни.

 Війна – це завжди трагедія.


02 лютого 2007 року у нашій школі був проведений урок пам’яті „Прочитай і передай іншому”, присвячений молодогвардійцям. На уроці учні 8-Г класу розповіли про діяльність молодогвардійців, їх долю.

У січні-лютому 1943 року в Кроснодоні, Ровеньках були страчені юнаки та дівчата члени підпільної групи „Молода гвардія”.

Шахтарське містечко Краснодон Луганської області виросло на місті рудника Сорокіно. На передодні Великої Вітчизняної війни у ньому проживало близько 20 тисяч чоловік. 20 липня 1942 р. місто було окуповано. Завойовники з собою принесли „новий порядок”.

Перший наказ німецького коменданта був коротким, всього 10 рядків. Але в ньому суть „нового порядку”: не здав зброї – розстріл, не з’явився для реєстрації у поліцейський відділ – розстріл. Вдумайтесь у це повідомлення, яке вивісила комендатура: „Вода тільки для німецьких солдат. Руські, які візьмуть воду звідси, будуть розстріляні. Вода для руських на іншому боці”. Що мали відчувати люди на окупованій території?

„Боротися”, – ця думка не покидала багатьох юних жителів Краснодону. На тайному засіданні в ніч на 30 вересня 1942 року була створені підпільна організація „Молода гвардія”. В штаб підпілля ввійшли Олег Кошовий, Іван Туркенич, Іван Земнухов, Сергій Тюленін, Віктор Третьякевич, Василь Левашов. Пізніше були введені Любов Шевцова та Уляна Громова. Комісаром став Олег Кошовий.

Молодогвардійці писали й розповсюджували листівки. У листівках вони інформували населення про становище на фронтах, закликали зривати заходи гітлерівців. На кожній з листівок можна було побачити такі чотири слова: „Прочитай та передай іншому”. Ці слова, як ви розумієте не випадкові. Бо їх важко створювати, небезпечно розповсюджувати.

Молодогвардійці встановили радіоприймач, по якому слухали повідомлення з Москви, добували зброю. Патріоти створили грошовий фонд для допомоги сім’ям фронтовиків. Підпільники ламали верстати, обладнання, заразили кліщем хліб, підготовлений для відправки у Німеччину.

Члени „Молодої гвардії” здійснюють ряд диверсійних актів у Краснодоні та його околицях. Молодогвардійці спалили скирти хліба між Гундарівкою і Кам’янським,  в ніч на 5 грудня Люба Шевцова, Сергій Тюленін та Віктор Лук’яненко спалили біржу праці з усіма її документами і цим врятували кілька тисяч юнаків і дівчат від німецької неволі. Група комсомольців визволила на хуторі Вовчанському 75 полонених червоноармійців.

Гестапо за допомогою зрадника у січні 1943 року вдалося розкрити підпільну групу і арештувати більшість її членів. Далі розпочалося найстрашніше: знущання, які не могла б навіть вигадати середньовічна інквізиція.

15, 16 та 31 січня 1943 року в ночі до закинутого шурфу шахти № 5 таємно привозили на страту краснодонських підпільників. Із зв’язаними руками підводили краснодонців до самого краю бездонної ями, і роздавався залп. Інколи пострілів не було – молодогвардійців скидали живими.

Після визволення міста у лютому 1943 року з глибокого шурфу, куди кати кинули патріотів, дістали 73 знівечені трупи. Серед них було 49 молодогвардійців.

9 лютого 1943 року у Ровеньках там стратили велику групу людей, серед них п’ятеро молодогвардійців.

Юні патріоти багато зробили для перемоги над ворогом, але їм  не довелося побачити рідне місто визволеним.

2006