За матеріалами музейної газети "Пошук"

2005 р.


На краєзнавчій конференції  учнівської молоді

 Вдруге ми беремо участь в учнівський краєзнавчій конференції «У світі краєзнавчих відкриттів». Цього року, 10 грудня, Костроменко Богдана представила роботу «Бойовий шлях Загону особливого призначення».

 Наш загін «Факел» зібрав матеріал про ветеранів Загону, які проживають у місті Суми, зокрема про Сорокіна Володимира Костянтиновича, Соломко Георгія  Івановича,  Вергун Федора Овсійовича.

 У роботі розповідається про те, чому був сформований загін, простежується його бойовий шлях, доля ветеранів цього загону, згадується про те, як бережуть пам’ять про загін сучасники. Під час написання роботи були використані матеріали з наукової, публіцистичної літератури, періодичних видань, спогади.

 Велика подяка Сорокіну Володимиру Костянтиновичу за допомогу у зборі матеріалів про Загін. Зокрема він передав до нашого музею книги, які були написані далекого 1943 року (передруковані 2005 року): «Бойовий шлях Харківського артучилища», «25 років СЧАУ».


До Дня Збройних сил України…

 У музеї Бойової слави СКД школи пройшли екскурсії за темою «Бойовий шлях Загону особливого призначення», які провели екскурсоводи Докучаєва Ксенія, Костроменко Богдана, керівник музею, та уроки з презмету «Захист Вітчизни», присвячені 14-річниці збройних Сил України (Гуков О.М.)

        6 грудня в школі відбувся урок мужності за участю ветеранів, офіцерів та курсантів Сумського інституту ракетних військ та артилерії ім.Б.Хмельницького та учнів 10-11 класів. 



Де знайти слова, щоб розповісти про долю людини, про її подвиг на війні…

 Фоменко Іван Тимофійович народився в далекому 1925 році, а в грізні 1943-1945 рр. захищав Батьківщину у складі 232 Сумсько-Київської дивізії. Звільняв Суми, Київ, Білу Церкву.

 Фронтове життя Івана Тимофійовича почалося 5 березня 1943 року, коли польовий військовий комісаріат відправив його на передову – рота автоматників 498 стрілецького полку 232 стрілецької дивізії 38-ї армії Воронезького фронту.

 Коли захищав Сумщину, довелося займати передову лінію: Самотоївка, Краснопілля, Червона Діброва, Суми. Ледве не кожного дня ходив за «язиком», ризикував власним життям, а завдання завжди виконував.

 8 серпня 1943 року близько шостої години ранку після артпідготовки дивізія пішла в наступ, але зустріла сильну оборону ворога і змушена була відійти на попередні рубежі. Так, Самотоївка декілька раз переходила від одних до інших, бо німці укріпили свої позиції. Та незважаючи на це, після жорстоких та кровопролитних боїв дивізія, до якої входив Фоменко І.Т., прорвала оборону ворога.

 Після звільнення територій Воронезької, Курської, Сумської областей 2 жовтня дивізія підходила до Дніпра. З болем в серці згадує Іван Тимофійович бої за Київ. «Попереду видно Київ. Бійці горіли бажанням звільнити столицю України. Форсування Дніпра було серйозною перешкодою на шляху наступу радянських військ. (Недаремно німці кричали на весь світ, що Дніпро неприступний вал). На нашій ділянці фронту ширина річки була 200-500 метрів зі швидкістю течії 2 км за секунду. Перед форсуванням німецькі літаки групами по 30-50 літаків безперестанку кидали бомби, щоб не дати радянським військам здійснити перехід на той берег. Саме під час одного з таких бомбардувань на лівому березі річки мене засипало піском, товариші відкопали і витягли, але вже була контузія».

 На невеликому саморобному плоту 9 чоловік пливли по Дніпру. Небо освітлювали тисяча ракет, від гуркоту гармат, розривів бомб стогнала земля. Пінився сивий Дніпро. Здавалося, що не було жодного метра, куди б не влучив снаряд. Кулі летіли, мов огненні змії. Освітлювальні ракети на 5 хвилин зависали в повітрі. Але солдати і офіцери пливли і пливли, на колодках, човнах колошах напханих соломою. Біля плоту на якому знаходився Іван Тимофійович розірвався снаряд, усіх розкидало в різні боки. Декілька солдат було вбито, декілька поранено, не обійшла біда і Івана Тимофійовича.

 Тепер він з гордістю каже: «Ми вистояли, одержали перемогу. Пишаюсь тим, що пройшов славну бойову путь від м. Суми до м. Ждяр». Саме в м. Ждяр, що в Чехословаччині закінчив війну Іван Тимофійович.

 Сьогодні кавалер ордена Червоної Зірки, ордена Великої Вітчизняної війни, ордена Б. Хмельницького Фоменко Іван Тимофійович – ювіляр.

 Від щирого серця хочеться привітати його з 80-річчям і побажати, щоб першим гостем було здоров’я, як лист дубовий, таке міцне. Бажаємо щедрості землі, багатства в домі, тепла в душі.

 А найкращим подарунком нехай буде пам'ять нащадків про страшні роки війни і їхня турбота про мир на землі.

 Учнівський та педагогічний колектив ЗОШ № 6


«Бойові подруги» працюють…

 2005 року виповнюється 28 років з часу заснування клубу «Бойові подруги»! Клуб працює на базі Палацу ВАТ «СНВО ім. Фрунзе».  Для Клубу у Палаці виділена окрема кімната, обладнана стендами з портретами учасниць клубу, статутом. Щомісяця жінки збираються у клубі. На кожному засіданні проводиться політінформація. Зв’язок з жінками, які вже за станом здоров’я не можуть відвідувати засідання клубу, не переривається: відвідують вдома, телефонують їм.

   Клуб веде активну роботу з патріотичного виховання молодого покоління. Відвідують школи, коледжі, ПТУ. Жінки, є справжніми ентузіастами своєї справи! Так до Дня визволення України до нас знову завітали члени клубу Мухіна Валентина Георгіївна та Бабицька Таїсія Іванівна.

 Ми вдячні за постійну допомогу у роботі музею, проведенні свят, уроків Мужності, екскурсій голові клубу Надії Олександрівні Левитський. За її сприянням була підготовлена перша наша збірка про жінок з цього клубу «Вони захищали Батьківщину».


До села В.Чернеччина

 16 листопада 2005 р до с. В. Чернеччина стартувала група у складі 22 учнів у супроводі учителів Калашник Т.О. та  Сіробаба С.А.

 Від останньої зупинки у с. Баранівка до школи-ліцею у с. Чернеччина пошуковці дійшла пішки. Школярі місцевої школи пишаються своїми спортивними здобутками – у фойє оформлені вітрини з кубками – свідками перемог. Стіни, стеля оздоблені художником Савченком Іваном Єгоровичем, який проживає на хуторі Липки. Показали нам комп’ютерний клас, учительську, спортивну залу, кабінети. Ми із захопленням дивилися на стіл ручної роботи, ніжку якого підтримують морські коники.

 У старому корпусі школи, збудованого ще 1960 року, розташовано музей Бойової слави 167 Сумсько-Київської стрілецької дивізії. Екскурсоводи розповіли про історію створення музею, про експонати, що в ньому розміщені, про пошукову роботу, що ведеться у школі. Цікавою була розповідь про Галину Савченко, яка навчалася у школі с. В. Чернеччина. Коли почалася війна, вона пішла добровільно на фронт. Стала телефоністкою. Загинула під час визволення м. Суми. Похована у с. Низи, там і сьогодні є, так звана «Галинина поляна». Поет Елишевич, який мешкає у Сумах, написав про неї вірш «Телефоністка». Розповідали екскурсоводи про партизан загону Наумова, про зв’язки селян з партизанами, про те  із-за чого була спалена частина села. Пишаються селяни, що родом з їх села Герой Радянського Союзу Литвиненко Василь Дмитрович, воїн 167 стрілецької дивізії.

 Було наголошено, що пошуковий загін школи діє і тепер. Ним було зібрано, зокрема,  матеріал про Надію Романівну Богомолову, яка перебувала в таборі Освенцім, про Соловей Василя Дмитровича, який був у таборі військовополонених у Харкові.

 У музеї зберігається багато оригінальних експонатів. В альбомах зібрано матеріал, який віднайшли пошуковці.

 Ми хотіли зустрітися з ветераном 167 Сумсько-Київської стрілецької дивізії Пономаренком Василем Дмитровичем, який проживає у В. Чернеччині. Місцеві жителі підказали дорогу. Ми записали розповідь ветерана.

 Дорогою до ветерана ми примітили, що у городі одного з будинків є пам’ятник.  Ми зайшли і запитали у господарів про нього. Лідія Антонівна Лохоня повідомила, що то могила її свекра та двох солдат, які загинули під час бою за село 1941 року.

 Ми також віднайшли жінок, які пережили окупацію: Ващенко Марію Семенівну, Лохоню Лідію Антонівну та Танчик (Корнієнко) Анну Степанівну. Все почуте нами ми занотували.

 Після відпочинку в лісі, ми повернулися до міста.


ЗОП

На свято присвячене 61-річниці звільнення України завітав до нашої школи Соломко Георгій Костянтинович, курсант Сумського артучилища, ветеран Загону особливого призначення.

Ветеран пригадав бойові будні, своє переш бойове хрещення біля села Волокітино, пригадав подвиги курсантів училища. У Загоні особливого призначення Георгій Іванович був командиром топографічного відділу. Цей відділ мав надавати координати із спостережних пунктів на огневі позиції. Пригадав ветеран як одного разу німці його ледь не провели, врятувало те, що до бою Георгій Іванович, перевірив правильність підрахунків від всіх трьох вишок (координати однієї з них були хибні, німці її перенесли).

 З любов’ю Георгій Іванович згадав коня, за яким він доглядав під час навчання в училищі, а потім який врятував йому життя: «Неподалік розірвалася міна. Зурна була поранена в ногу, а я впав, втратив свідомість. Прийшов до тями, коли відчув легенькі поштовхи. Це Зурна штовхала своєю мордочкою: вставай, чого лежиш! Підвестися на ноги не було сил. Тоді Зурна опустилася поруч на коліна, і я зібрався їй на спину...»

 Підполковник у відставці Георгій Іванович Соломко – людина многогранна, незвична.

 Він все своє життя товаришував зі спортом. Георгій Іванович – чемпіон області у бігу на  400 м.. Два роки був чемпіоном області у стрільбі з малокаліберної гвинтівки на 100 м. Має І розряд у футболі, хокеї, легкій атлетиці, стрільбі. Всі його спортивні нагороди нині зберігаються в музеї інституту артилерії.

 В училищі були поставлені опери «Майська ніч» та «Запорожець за Дунаєм». В першій Георгій Іванович виконав роль Левко, в другій – Андрія. Після звільнення у запас розпочав писати гуморески. Вийшла його збірка з 50 гуморесок. Георгій Іванович заядлий філателіст, фотограф-любитель. Ветеран чудово випилює та випалює. Він вирізав багато  фігурок тварин, в тому числі героїв творів Крилова «Квартет», фігурні рамки для портретів, скриньки. (Фотокартки його виробів були показані учням).

 «Я прожив прекрасне, хоч і важке життя», - такими словами завершив свою розповідь ветеран.

 Учні надовго запам’ятають зустріч з цією талановитою, неординарною, цікавою  особистістю.

 Ведучі: Кириченко Ірина та Коваленко Артем.


Хотінь

 25 вересня 2005 року відбувся масовий похід школярів в рамках краєзнавчого руху “Ти - сумчанин”.

 Наша група вирішила відвідати селище Хотінь. Бажання побачити історичні місця, дізнатися  більше з історії рідного краю обумовило наш вибір. Історія селища, без перебільшення, сягає глибини століть. Заселено, як нам стало відомо, ще за часів Київської Русі. В ньому сумський полковник Герасим Кондратьєв у 1689 році поставив полковничий двір.

 Дорогою до школи ми прибрали біля пам’ятника загиблим воїнам-визволителям та партизанам-підпільникам в смт Хотінь, поруч якого знаходиться меморіал. Як з’ясувалося у могилі перед пам’ятником поховано командира партизанського загону Семена Степановича Звягіна та зв’язкового його загону  Федіра Олексійовича Прийменка, якого окупанти повісили у парку.

 У селах завжди школу будують неподалік від центру. Дорога до школи йшла через ліс (парк). Дехто з учасників походу почав сумніватися, що нам вказали правильний шлях до неї. Але доріжка була вкрита асфальтом, тому ми йшли далі. Раптом ліс скінчився. Ми побачили школу, перед нею розбито чудовий квітник, стадіон, дітей, які займалися з тренером. Перед школою та за нею стояли будинки, як нам пояснили «панська садиба», в яких ще нещодавно розміщувалися класи школи. Пізніше ми довідалися, що це флігелі палацу. Ми вирішили дослідити історію цієї садиби, дізнатися більше про людей, імена яких золотом вписані на сторінках історії.

 Мешканці будинків, до яким ми завітали, розповіли про своє життя, про ті події, свідками яких вони були.

 Поверталися додому через с. Писарівка.

 Ми відвідали чудове місце. 


Присвячуємо партизанам, підпільникам

До дня партизанської слави була поставлена літературно-музична композиція.

 На свято завітали шановні гості:               Левитська Надія Олександрівна, медична сестра 177 батальйону аеродромного обслуговування;      Загорулько Марія Степанівна, учасниця партизанського загону імені Сталіна, який діяв на території Сумської та Курської областей; Толочина Тамара Михайлівна, медична сестра шпиталю № 1880, який вивозив поранених у тил; після лікування поранення  проходила службу телефоністкою у штабі ВПС ЧФ в м. Севастополь.

 Звучали пісні, вірші, інформація про дії партизан, підпільників на території Сумщини.

 Надія Олександрівна привітала присутніх зі святом, підкреслила значимість діяльності фронтовиків, партизан, підпільників, робітників тилу у боротьби з окупантами для нашої країни, світу.

 Марія Степанівна розповіла про внесок партизан загону імені Сталіна у справу перемоги над ворогом.

 Ведучі: Гробова Анна та Бобилков Даніїл.


1 вересня 2005 року

 На свято першого дзвоника та на Уроки Мужності завітали цього дня шановні ветерани:

 -                   Симоненко Іван Микитович, кадровий офіцер, ветеран 44 Чудівської Червонопрапорної орденів Кутузова, Б. Хмельницького дивізії.

 -                   Мінаєв Микола Прохорович, генерал, ветеран 1395 полку 34 Німанської орденів Кутузова зенітно-артилерійської дивізії РВГК, учасник звільнення Смоленщини, Білорусії, Литви, Польщі, східної Пруссії, штурму Кенігсберга та Піллау;

 -                   Толочіна Тамара Михайлівна, медична сестра шпиталю № 1880, який вивозив поранених у тил, телефоністка у штабі ВПС ЧФ в м. Севастополь;

 -                   Шальнов Павло Федорович,  кадровий офіцер, полковник, танкіст, командир танкового батальйону.

 До музею завітав Вергун Федір Овсійович, кадровий офіцер, учасник оборонних боїв на Сумщині. Він розповів про бойовий шлях воїнів Загону Особливого призначення, до складу якого входив полк курсантів Сумського артилерійського училища.  Після зустрічі з ветераном учні школи взяли участь у відкритті пам’ятника на «честь генерала Чесного, до якого входили  курсанти та командири Сумського артилерійського училища». Перед присутніми на святі виступили з привітанням члени пошукової групи «Факел» школи Воскобойнікова Вікторія, Можина Яна та Костроменко Богдана.


До 85-річчя славетного льотчика

 За часи  ІІ Світової війни лише два льотчики стали тричі героями Радянського Союзу. Це винищувач Олександр Покришкін і Іван Кожедуб.

 До 85-річчя з дня народження нашого прославленого земляка, льотчика Аса, Івана Микитовича Кожедуб було проведено відповідну екскурсію у музеї Бойової слави Сумсько-Київських дивізії загальноосвітньої школи № 6.

 Учні прослухали інформацію про двічі Героїв Радянського Союзу, уродженців Сумщини. Від екскурсовода учні дізнались про дитячі роки, перші кроки в авіації, перший бойовий виліт тричі Героя Радянського Союзу  І.М. Кожедуба. Діти були вражені успіхами прославленого льотчика: 120 повітряних боїв, 62 збитих літака, серед яких й реактивний літак Ме. 262, в кабіні якого знаходився унтер-офіцер Курт Ланге из 1./KG(j) 54; під час 330 бойових вильотів літак Івана Микитовича жодного разу не був збитий. (Хоча за новими дослідженнями збитих Кожедубом літаків було значно більше). Діти мабуть збагнули, яким відчайдушним і водночас скромним був Кожедуб, яким був його почерк у небі.

         Під час розповіді були продемонстровані ілюстрації літаків, на яких літав прославлений льотчик, фото Івана Микитовича, уламки літаків, які зберігаються у музеї, книги, матеріали, про славетного льотчика, льотні шоломи, які належали командиру авіаційного полку Тітову Петру Івановичу.


У подорож…

 4 червня 2005 року ми побували на Полтавщині – батьківщині С.Величко, Г.Граб’янки, Г.Сковороди, М.Драгоманова, І.Котляревського, М.Гоголя, П.Мирного, О.Гончара,  В.Симоненко,   Ю. Кондратюка,  С. Петлюри та ін. 

 Полтава – місто стародавнє. Йому вже виповнилося 1100 років. З Іванової гірки ми дивились на мальовничий краєвид міста. Відвідали садибу І. Котляревського, яку було відновлено за малюнками Т. Г. Шевченка. Стелю будинку-музею підтримує сволок, що був у хатині самого автора «Енеїди». На подвір’ї стоїть бюст письменника, споруджено комора, сарай, колодязь, вимощені доріжки і скрізь… квіти.

 Відпочивали у «Сонячному» та «Петровському» парках, спостерігали за дією чудових фонтанів. Оглянули пам’ятник Т.Г.Шевченка. Екскурсією містом провів Єрмачков Віталій Петрович. Він оповів найцікавіші сторінки з історії міста.

 Після відвідування музею космонавтики у нас склалося враження, що ми наче побували на борту космічної станції. Нам розповіли про операцію «Френтік», яку разом здійснили Військово-Повітряні Сили СРСР та США в роки ІІ Світової війни. У Полтаві, Миргороді, Пирятині на аеродромах сідали американські літаки, які здійснювали наскрізні польоти.

 Пам’ятник Слави (на вершині 16 метрового стовпа орел, вкритий сусальним золотом, який неначе має намір покласти лавровий вінок на поле Полтавської битви) височить у центрі саду, навколо, якого проходить кільцева дорога. Підземний перехід, в який ми зайшли, теж виявися незвичним – все у склі, мармурі. Спершу склалося враження, що нам вирішили показати, які є магазині у Полтаві, але потім ми зрозуміли, куди ми зайшли.

 Після цього ми виїхали на поле Полтавської битви. Відвідали церкву Святого Сампсона, що на шведській могилі. У музеї «Поле Полтавської битви» є речі, які належали Петру І, розміщено великі полотна, кілька діорам, гравюри, які відображають окремі моменти Північної війни, відтворено ботик Петра І, макет місцевості відтворює події Полтавської битви. В музеї зберігаються шведські прапори полків, які брали участь у тій славній битві, є посмертні гіпсові маски облич Петра І та Карла ХІІ та багато інших цікавих експонатів. У вестибулі стіни приміщення прикрашають картуші, на яких записані військові частини, що брали участь в Полтавській битві.

 Останню зупинку ми здійснили у Хрестовоздвиженському монастирі, заснованому в 1650 році. В ньому 1709 року розташовувалась резиденція Крала ХІІ. Зараз тривають реставраційні роботи Хрестовоздвиженського собору. В нижньому (підземному) ярусі Свято-Троїцької церкви ми побачили унікальну колекцію ікон. В усипальниці церковної споруди поховано 4 вищих духовних сановників. Також храм має 4 ікони з іконостасу Воздвиженської церкви с. Шиловка, які були розрізані, вмонтовані в підлогу сільського клубу (контори).

 Нам дуже не хотілося покидати це чудове місто… 


Знову в похід…

 1 червня 2005 року була організована пошукова експедиція до с. Низи Сумського району. Під час походу пошуковці відвідали музей Бойової слави Низівської школи. Екскурсоводи розповіли історію села періоду Великої Вітчизняної війни, про своїх односельців, які загинули на полі брані, учасників війни в Афганістані. Зокрема, про Слюсара Володимира Івановича, який загинув напередодні виведення військ з Афганістану. В музеї зберігається лист, який Володимир не встиг відправити на Батьківщину, проколотий штик-ножем, фотокартки та ін.

 Пошуковці вшанували пам'ять загиблих у роки Великої Вітчизняної війни; оглянули садибу поміщика М.Д. Кондратьєва, одного з нащадків засновника міста Суми, чудовий парк перед домом, церкву Іоанна Богослова. Кожного літа, починаючи з 1871 по 1879 ріку, до поміщика Кондратьєва приїздив у гості великий російський композитор Петро Ілліч Чайковський. Саме в такому казковому містечку він працював над створенням музики до опери “Кузнец Вакула” (Черевички), над другою («Українською») та третьою симфонією. Приміщення, в якому гостював П.І. Чайковський, є пам’ятником архітектури і культури XІХ століття. В 1990 році відкрито музей-садибу Чайковського П.І. Музей потребує негайної реставрації. 

 Після відпочинку у парку ми рушили до ветерана війни Коротенка Федора Івановича,  записали його фронтові спогади.



Музей відновив роботу

 5 травня 2005 року відчинив двері своїм відвідувачам оновлений музей Бойової слави СКД загальноосвітньої школи № 6.

 Протягом лютого – квітня 2005 року у музеї тривали реставраційні роботи. Їх виконав художник Михайличенко Володимир Борисович за сприяння директора школи Тітова Валеріана Петровича. Важливий внесок в реконструкцію музею зробили Старикова Ніна Миколаївна, Бережна Катерина Романівна, Терещенко Володимир Андрійович, Бездідько Володимир Миколайович.

  Першими відвідувачами оновленого музею стали ветерани Мухіна Валентина Георгіївна, Ігнатенко Параска Михайлівна, Іваненко Анна Миколаївна, Рибець В’ячеслав Григорович, Симоненко Іван Микитович, Гунченко Михайло Григорович, Радіонов Віктор Дмитрович, Коваленко Юрій Дем’янович, Тихий Микола Пилипович, Синев Олександр Васильович, Михайличенко Микола Михайлович та ін.

 Після огляду експозиції більшість ветеранів взяли участь в уроках Мужності, присвячених до 60-річчя Перемоги. Деякі з них взяли участь в уроці, на якому була поставлена літературна композиція «Поклон мой вам, фронтовики, - создатели Победы!», підготовлена учнями 6-В та 6-А класу. Від імені всіх ветеранів виголосила промову жінка-фронтовик Левитська Надія Олександрівна.

 До дня Перемоги учні підготували концерт для шанованих гостей, виставку малюнків, привітання листівками ветеранів Сумсько-Київських дивізії, які проживають в рідному місті.

 Для ветеранів та учнів відновлення роботи музею стало дійсно святом, оскільки це є підтвердженням того, що і 60 років потому залишається в пам’яті наступних поколінь великий Подвиг народу по визволенню рідної землі від загарбників.


Необхідні зміни!

 Протягом лютого – квітня 2005 року музей Бойової слави Сумсько-Київських дивізії нашої школи кардинально змінив свій вид. Роботи по реставрації музею проведені художником Михайличенко Володимиром Борисовичем за підтримкою директора школи Тітова Валеріана Петровича. Допомагали Старикова Ніна Миколаївна, Бережна Катерина Романівна, Терещенко Володимир Андрійович, Бездідько Володимир Миколайович.

 Відвідувачі музею майже одноголосно висловлювали подяку тим, хто брав участь в його реорганізації, по що свідчать відповідні записи у Книзі відгуків. Відвідувачі відмітили підібрану гаму кольорів, почуття міри, смак. «Зроблено зі смаком», - промовив Кошевой М.В., коли відвідав музей.

 Дуже приємно, що в музеї відбулися кардинальні зміни. Він поповнився новими експонатами, стендами, блищить чистотою, порядком, викликає почуття захоплення та подяки адміністрації школи, керівнику музею. Великий вклад в реорганізацію та оформлення музею, свій великий досвід, почуття смаку вніс художник Михайленко Володимир Борисович, за що йому велике спасибі. З повагою учні та батьки 2-В класу».

 Матеріали стендів розташовані у хронологічному порядку. Більше ніж половина представлених експонатів була зібрана пошуковцями школи за останні 2,5 роки. Зокрема знайдені фронтові фотокартки бійців дивізії, які звільнили наше місто, і яким присвячена експозиція музею, були відреставровані, збільшені. Відновлено схеми бойових подій, оформлений коментар до них.

 Усвідомленню того, який тягар випав на долю  людей, сприяють стенд «Фронтовими дорогами», стенд, присвячений початку війни. На центральному стенді розміщені фотокартки ветеранів СКД, які проживають у нашому місті, яких відвідали пошуковці.  На столах переставлені речі, які належали фронтовикам: гімнастерка Мінаєва М.П., в якій він повернувся з фронту; казанок, кашкет  артилериста Симоненко І.М.; ювілейні медалі, льотний шолом командира авіаційного полку, льотчика Тітова І.П.; речова книжка офіцера Червоної армії Якуніна К. Є.; фронтові щоденники Марченко М.Д.  та Яцини та ін.

 60-річчя Перемоги ми святкуватимемо у новому, гарно оздобленому музеї.



Вшанували пам'ять загиблих.

 Неодноразово ми чули про подвиг Марії Бадаєвої, Марії Рахманової, Валентини Степанової, учасників групи «Прапор», про нескорених моряків Азовської флотилії, розстріляних неподалік від Лучанського кладовища, про оборону та визволення  рідного міста.

9 квітня ми відвідали Лучанське кладовище, де вшанували пам'ять загиблих в роки війни. Не тільки треба слухати, читати оповідання з історії рідного краю, але й відвідувати пам’ятні місця.



Реалізація проекту «Пам’ятаємо-шануємо-діємо…»

 Наближається ювілейна 60-річниця великої Перемоги. Прагнучі відзначити конкретними справами цю дату групою учнів школи № 6 була зібрана інформація про соціальні потреби ветеранів Великої Вітчизняної війни, які проживають у мікрорайоні школи (було проведено анкетування, надіслані запити до Ради зарічної районної організації ветеранів м. Суми, Управляння праці та соціального захисту населення (Масік Т.О.), опрацьовані матеріали газети «Суми і сумчани» за 2004 рік).

 Серед найболючіших проблем ветеранів слід назвати: недостатність у спілкуванні, ослаблене здоров’я, побутові, житлові проблеми. Деякі квартири, в яких мешкають ветерани, потребують косметичного ремонту, є гостра необхідність заміни труб, батарей. В під’їздах часто викручують лампи.

 Одинокість, недостатність у спілкуванні відчувають 31,5 % опитаних, 64,3 % ветеранів хотіли, щоб їх відвідали однополчани. Шановні ветерани, зателефонуйте друзям – однополчанам. Вони чекають на Ваш дзвінок.

 32,87 % скаржаться на те, що не завжди їх сусіди додержуються тиші. Шановні мешканці міста, пам’ятайте, що поряд з вами живуть ваші батьки, їх старенькі друзі, яким потрібна ваша увага, турбота.

 Виявлено, що декілька чоловік потребують допомоги у прибиранні квартир, не можуть дістатися до магазину, аптеки, щоб купити необхідне. Цим людям надається допомога. 

В. Воскобоїникова – член групи «Факел»


Вдячність за подвиг

 Кілька  місяців у навчальних закладах міста експонується пересувна виставка, підготовлена міською радою ветеранів до 60-річчя Перемоги. І ось вона в нашій школі №6. Стенди зна­йомлять з бойовими традиціями сумчан, участю їх у подіях Вели­кої Вітчизняної війни, розповідають про тяжкий окупаційний ре­жим, діяльність підпільників групи «Прапор», визволення міста та його відбудову, славних наших земляків, імена яких навіки вне­сені в аннали історії.

 Враженнями від виставки діляться учні:

 «Сьогодні відвідали виставку, яку підготувала рада ветеранів. Ми дуже вдячні солдатам Перемоги за мирне небо, за незалежну Ук­раїну, за будівлі й церкви, які вони зберегли, за мужність у захисті Вітчизни. Ви завжди будете в наших серцях».

 «Дорогі, шановні ветерани! Спасибі вам за вашу відвагу, терпіння і силу, За те, що захистили нас, Сумщину, Україну! Бажаємо вам міцного здоров'я і ще багато-багато років бути з нами. Ми ніколи не забудемо, що ви для нас зробили! Ви - наші Герої!»

 «Шановні ветерани! Ми вдячні вам за виставку. Спасибі за те, що доносите до нас події того часу! Вклоняємося вам за спокійне, мирне дитинство!».

 Велика роль у створенні виставки ради міської організації ветеранів, зокрема 0.І.Васильківського. Він – автор книги «Пам'ятки бойової сла­ви міста Суми». А зараз готує матеріали до друку про Почесних грома­дян міста Суми та Героїв Радянського Союзу, наших земляків.

 Т.Калашник, керівник шкільного музею

2004 р.


Реалізація проекту «Пам'ятаємо-шануємо-діємо…»

 Наближається ювілейна 60-річниця великої Перемоги. Прагнучі відзначити конкретними справами цю дату групою учнів школи №6 була зібрана інформація про соціальні потреби ветеранів Великої Вітчизняної війни, які проживають у мікрорайоні школи. Серед найболючіших проблем ветеранів слід назвати: недостатність у спілкуванні, ослаблене здоров’я, побутові, житлові проблеми. Деякі квартири, в яких мешкають ветерани, потребують косметичного ремонту, є гостра необхідність заміни труб, батарей. В під’їздах часто викручують лампи.

Одинокість, недостатність у спілкуванні відчувають 31,5 % опитаних, 64,3 % ветеранів хотіли, щоб їх відвідали однополчани. Шановні ветерани, зателефонуйте друзям – однополчанам. Вони чекають на Ваш дзвінок.

32,87 % скаржаться на те, що не завжди їх сусіди додержуються тиші. Шановні мешканці міста, пам’ятайте, що поряд з вами живуть ваші батьки, їх старенькі друзі, яким потрібна ваша увага, турбота.


До ветерана 167-ї дивізії

06 листопада 2004 року від  школи № 6 стартувала група факел. Тролейбусом № 2 група дісталася до зупинки «Хімпром». Звідти пішки дійшли до села Верхня Сироватка.

Дорогою зайшли до цвинтаря, що знаходиться неподалік від залізничних колій, де побачили пам’ятник Петрову Г. Ф., Заєць Н.А., що загинули в роки громадянської війни (20.11.1919 р.)

Потім рушили до центру села. Навпроти школи, знаходиться меморіал воїнам, що загинули в боях за село під час Великої Вітчизняної війни, братська могила, з прізвищами тих, хто в ній похований, пам’ятник Боткіну І.Ю. Калашник  Т.О. розповіла про історію села, її відомих мешканців. Провели мітинг, поклали квіти до пам’ятника.

Біля школи ми зупинилися біля невеличкого пам’ятника. На постаменті – частина літака, що розбився неподалік. Є список загиблих під час катастрофи. Ми звернули увагу, що біля деяких прізвищ не має ініціалів.

Ми завітали до церкви, в центрі села, що збудована за проектом Паліцина О.О., щоб роздивитися внутрішнє убранство споруди.

Адресу Шпак Матвія Леонтійовича, ветерана, воїна 167-й стрілецької дивізії, ми знали заздалегідь.  Нам надав цю інформацію Микола Григорович Лічман, керівник бюро 167 Сумсько-Київської двічі Червонопрапорної стрілецької дивізії в місті Суми.

Як дістатися на вулицю, де мешкає ветеран ми дізналися у місцевих жителів.

Ветеран нас радо привітав. Поділився спогадами про свою молодість. Ці спогади ми занотували (див. нижче).

Після відпочинку в лісі, ми повернулися до міста.


У музеї школи № 9

4 листопада 2004 року ми відвідали музей школи №9. Екскурсоводи познайомили нас з експозицією музею, історією його створення.

 


Знову в похід

 26 вересня 2004 року біля Палацу дітей та юнацтва було дано старт масовому походу школярів “Сумський радіус” в рамках краєзнавчого руху “Ти - сумчанин”.

 Отримавши маршрутний лист, ми ознайомились із завданням. Після цього наша група  доїхали до с. Верхня Сироватка.

 Навпроти школи, знаходиться меморіал воїнам, що загинули в боях за село під час Великої Вітчизняної війни, братська могила, з прізвищами тих, хто в ній похований, пам’ятник Боткіну І.Ю. За сприянням мешканців будинків, що збудовані поруч (вони нам дали віники) ми прибрали листя біля пам’ятника. Супрун Т.І. (керівник краєзнавчого гуртка, педагог-організатор) розповіла про історію села, її відомих мешканців. Провели мітинг, поклали квіти до пам’ятника.

Село велике, завдання дано об’ємне, щоб максимально його виконати ми розділилися на три групи.

 Перша група завітали до сусіднього будинку, де мешкає Голуб Катерина Олексіївна, ветеран війни, вчитель, що тридцять років свого життя віддав дітям. У зв’язку з тим, що жінка хворіє, їй “важко згадувати минуле”, ми намагалися задавати такі питання, які б не дуже її хвилювали, але надали нам хоч якесь уявлення про її життєвий шлях.

Друга група завітала до Олександра Івановича Дегтяренко – ветерана Великої Вітчизняної війни, воїна 676 (425) артилерійського орденів Кутузова і Богдана Хмельницького полку, 232 Сумсько-Київської орденів Леніна, Червоного Прапора, Суворова, Богдана Хмельницького стрілецької дивізії. Коли ми дізналися, що він служив в цій дивізії, ми були дуже раді, бо збираємо матеріал про ветеранів дивізій, що звільнили місто Суми від фашистських загарбників. Ветеран показав нам своє фото часів війни. Ми сфотографувалися з ним.  Коли йшли до дому ветерана, ми побачили ще один меморіал загиблим воїнам, вшанували пам’ять тих, хто загинув і був похований на цьому місці.

Коли поверталися на вул. 8 березня, з вул. Гончарів, 9, ми побачили жінку похилого віку, підійшли до неї. Вона з великим задоволенням розповіла про себе, повідомила, що цвинтар перед нами новий, але він на місті старого,  тут були поховані люди, що вмерли від голодомору.  Ми дуже вдячні цій жінці за дуже цікаву розповідь, що містила дуже багато подробиць з історії села, які стосувалося голодомору, дії фашистів під час окупації, визволенню села, долі її чоловіка, та її самої.

Ми знали, що в селі був німецький цвинтар, то захотіли його знайти. Про нього нам розповіла і показала нам дорогу до нього Муха Ніна Іванівна, 1936 року народження. Вона також розповіла про те, що їй розповіла її мати, Муха Тетяна Никанорівна, про роки війни. Зі спогадів нам вдалося дізнатися, що деякий час на могилах стояли березові хрести, але сельчани, в скрутні часи їх використали на розтопку. Ми побували на тому кладовищі. Про те що воно існувало нагадує лише нерівна земля, видно, що на ній не так давно проводилися розкопки.

Коли повернулися на місце зустрічі, то третя група вже підготувала смачну кашу, “шпикачки”, бутерброди. Не тільки смачним був обід, але емоційним: учасники 1-ї та 2-ї груп наперебій розповідали про те, що дізналися. Після відпочинку на березі ставка ми повернулися до міста.


«У війни не жіноче обличчя»

 28 жовтня на музично-літературній композиції «У війни не жіноче обличчя» були присутні ветерани Левитська Н.О., Толочина Т.М., Іваненко А.М., Віноградова О.Я., Барбосова В.А. Ведучі Куренскова Катерина та Черняк Дмитро натхненно вели ввечір. Заспівали пісні Фоменко Анастасія та Михаревич Максим. Читали вірші учні 6-Б та 6-В класів. Жінки-ветерани звернулися до присутніх учнів із закликом збереження миру, поділилися спогадами про пережиті роки.


До дня партизанської слави

 22 вересня у музеї було проведено кілька уроків мужності присвячених Дню партизанської слави. Учні були ознайомлені з діяльністю групи «Прапор», долею її учасників, лунали вірші написані Дмитром Косаренко. Ведучі розповіли й про життєвий подвиг родини Шаміних, Віри Барбосової, матеріал про яких зберігається у музеї.


В музее школы № 2

17 сентября мы посетили музей школы № 2. Он посвящен истории группы «Прапор». Здесь есть фотография Дмитрия Косаренко, стихи написанные им. Нам рассказали о деятельности этой группы, ее участниках.

В музее есть разделы, которые рассказывают о начале войны, о положении в оккупированном  городе, о воинах, которые прославили свои имена на полях сражений, выпускников школы. Есть стенды, на которых размещен материал о поисковой работе школы.

Историей школы здесь тоже дорожат: первый стенд, с материалами которого нас познакомили, рассказывал именно о ней самой. На нем помещены фотографии зданий, в которых находилась школа, портреты директоров школы. Экскурсовод, рассказала нам о Валентине Ивановиче Левинском, которому уже 90 лет. Он был долгое время директором школы № 2 и первым директором русской школы в Берлине. 

В музее сделан современный ремонт.

Мы хотели бы высказать свою благодарность за интересный рассказ. Пожелать успехов в их дальнейшей работе.

Белошапка Катя,

участница группы «Факел» ООШ № 6


На місці загибелі Героїв 232 дивізії

 21 червня 2004 року до с.Самотоївка стартувала група «Факел».

 Під час походу побували у Самотоївській школі. В ній нас чекав несподіванка. На зустріч з учнями 9 класу цієї школи та нами, пошуковцями, було запрошено Моїсеева Євгена Васильовича, що проживає у смт. Краснопілля. Ветеран оповів про себе, бої під Воронежем, на Сумщині. Після зустрічі всі сфотографувалися на пам’ять.

Потім відвідали місце, де загинув воїн 232 стрілецької дивізії Вдовидченко Іван Григорович.  На цьому місці стоїть невеликий пам’ятник з огорожею, поставлений зусиллями колективу та учнів Самотоївської школи. Вони доглядають за ним. Євгенія Анатоліївна Вдовидченко (одне прізвище мають з Героєм) нам розповіла про те, що сталося на цьому місці 13 серпня 1943 р., про зв’язки з школярами с. Красної Яруги, Белгородської області, Росія: екскурсії, зустрічі з рідними Івана. Зараз ще жива його сестра.

У лісі нас чекала друга несподіванка: готовий куліш. Але перш ніж відвідати цю смачну страву. Ми спустилися до “Іванової криниці”. Назвали її так в честь Івана Вдовиченко. Існує легенда, що за день до свої гибелі він біля цієї криниці зустрівся з матір’ю, Дарією Іванівною. Криницю  реставрували. Біля неї розміщені дві “каплички”. Також нам стало відомо, що батько, Вдовидченко Григорій Степанович, про смерть сина довідався з листівки “Бессмертный подвиг комсомольца Ивана Вдовиченко”. Він десь неподалік допомагав рити окопи.

Після обіду ми повернулися до Самотоївської школи, познайомилися з документами, що зберігаються у куточку бойової Слави. На наше прохання були зроблені копії 5 документів і  передано в музей нашої школи (зареєстровано в акті № 50 від 21 червня 2004 р.). 

Доїхали до Краснопілля, на околиці міста стоять пам’ятники Олексію Калініну  та на честь 232 стрілецької дивізії з схемою прориву частки Курської дуги під Краснопіллям в Сумському напрямі (764 стрілецьким полком). Після нетривалого перепочинку повернулися до м. Сум.


Запись воспоминаний Героя Советского Союза

Батехи Василия Афанасьевича  (2004)

Родился 23 марта 1919 году в с. Суходол Глуховского района. Семья большая. С нами жили сводные братья и сестры.

Окончил школу, 5 классов. Работал в г. Шостке на пороховом заводе, в Донбассе – шахтером, машинистом.

1939 году был призван в армию. Служил в г. Ленинск Кузнецкий (в Сибири). Был пулеметчиком.

Весной 1941 г. нас перебросили в Нежин, где формировалась 2-я воздушно-десантная бригада. Я стал парашютистом.  Совершили мы всего по два прыжка на парашютах.

А 22 июня у нас должны были быть соревнования по прыжкам. Утром - «Тревога». Солдаты недовольны – соревнования и то по тревоге. Оказалось это война.

Нас в тот же день погрузили в эшелон и выбросили за Киев, а затем перебросили в тыл противника, для того чтобы мы задерживали продвижение пополнения немцев, боеприпасов и прочее.

В августе получили приказ – выходить из окружения. Я уже в это время был командиром отделения, наш командир погиб. Батальон стал отходить, меня оставили прикрыть отход батальона. Нужно было продержаться не менее двух часов. Оставили мне на каждый пулемет по 20 лент. Я продержался не два часа, а аж.… Наши ушли ночью, а я продержался до 11 часов дня. Когда закончились боеприпасы, осталась 1 лента на каждый пулемет, мы отразили последнюю атаку и ушли. Шли по лесам. Немцы стреляют где-то, а казалось будто рядом. Мы зашли в село, названия не помню. Начался дождь. Все промокли. Встретили сторожа, он нам говорит: «Холодно здесь, Вы намокли, а вот там – показывает на дом около леса – находился немецкий штаб, там топили – там тепло». Мы пошли в тот дом. Разместились. Утром я посылаю разведку в лес. Ребята вернулись не с пустыми рукам: принесли боеприпасы, продукты. Оказывается, там стоит наша машина, куда она не поедет– везде немцы. Мы, долго не думая, пошли в лес, погрузили пулеметы в машину, отправили вперед дозорных. Они нам подают команды, что мол, чисто, можно ехать. Так мы выбрались из лесу.

Приехали мы в Киев в район сельскохозяйственного института. Возле института - балка, слева родничок, кустарник и луг. Спрятались в кустарнике. Немцы нас не заметили. На следующий день немцы пошли в наступление на Киев, и мы с ними. Преодолели кусты, вышли на луг. Развернули пулеметы (два вправо и два влево) и как врезали по немцам… Немцы залегли. Наши увидели, что мы там, и атаковали. Помогли нам выйти.

Мы вернулись в свой батальон, он стоял в Киеве на бульваре.

Наступление. Шли мы вдоль шоссе. Остановились. Следом идут броневики– остановились около нас. Я говорю: «Раз броневики возле нас – немцы увидят, открою огонь по ним – мы погибнем». Мы прошли немного вперед. Видим легковая машина, я забрался в нее, а там убитый бригадный комиссар. Я забрал его пистолет, документы. Пистолет отдал медсестре, а документы – командующему народным ополчением Киева. Взяли пулеметы, сели в машину и тут… Первый снаряд попал прямо под меня. Я получил тяжелое ранение ноги… Лечился в Киеве, затем в Грузии.

После выздоровления направили меня в 4 воздушно-десантную бригаду. Там я уже командовал взводом станковых пулеметов.

Воевал. Проявлял что мог.

Однажды комиссар вызвал меня и говорит: «Ты хорошо сражаешься, мы приставили тебя к званию младший лейтенант, но приказа нет. Поэтому решили отправить тебя в военное училище – вернешься к нам офицером». Отправили меня в Буйнакское училище. Через три месяца выпуск. Я был пулеметчиком – стал истребителем танков. Получил звание лейтенант…

После возвращения нас направили в с. Прохоровка на Курской дуге. Там было крупное танковое сражение.… Мне снова попался в руки станковый пулемет. Я поработал там…. Дня через три маршал Конев пишет статью: «Во время танкового сражения отличился пулеметчик Батеха». Не уточил кто – лейтенант, командир роты. Я тогда уже командовал ротой.

После разгрома немцев на Курской дуге, меня назначили командиром специального подвижного отряда. Наша задача: идти к Днепру, захватить плацдарм для форсирования реки. В этот отряд вошли: 1-я стрелковая рота – капитан Буланов, 3-я  стрелковая рота – старший лейтенант Кожедубов, минометная рота, рота станковых пулеметов и моя рота, кроме того, лейтенант Аксюткин с кухней и поварами. Я до сих пор не могу разобраться – почему меня назначили. Я лейтенант, а командовал капитанами.

Правда, нам сначала не повезло. Мы прорвали оборону, шли вперед, но люди стали болеть, колонна растянулась…. Подошел ко мне старшина Ильченко и посоветовал способ лечения: накопать корни шиповника, помыть, порезать, сварить и дать солдатам. Так и сделали.  По полкружки отвара дали каждому солдату. Стало им лучше. До Днепра уже никто не выходил со строя.

Пришли к Днепру в районе Кременчуга. В этом месте река разделена на два рукава большим островом. Немцы встретили нас пулеметным огнем.

Ни одной лодки нигде нет. Нашли бочки, стали готовиться к переправе. Через сутки подошла дивизия. Комдив сказал нам, что даст роту саперов, они наладят переправу. «Твоя задача овладеть островом, чтобы другие подразделения, минуя остров, могли идти дальше». Сделал, овладел. Но никто не стал форсировать Днепр, все собрались на острове. Остров стал настоящим адом. Над нами все время висела авиация, обстреливала артиллерия.

Я нашел брод. Поставил в известность командование. Получил приказ: «Перейти Днепр». Ночью переправились через реку. Но и тут неудача: оружие тяжелое – тянули по воде, а чистить нечем. Но нашли, чем почистить.

На рассвете пошли в атаку. Сразу овладели первой траншеей, метров через триста – второй. Надо взять третью… Кусты, заросли вокруг – плохо видно. Слышим: «Справа наши отходят». Я и старший лейтенант побежали вправо, остановили отходящих. «Слева наши отходят». Говорю другу: «Я тут останусь. А ты беги назад, останови их во второй траншее». Он побежал и кричит: «Вася, бей». Я никого не вижу. Кого бить? Поднялся, слышу: «Хенде хох». В меня в левом кармане и за поясом гранаты были. Я гранату  бросил,  успел увернуться, вскочил в окоп, а там лежит мой старший лейтенант. Забрал у него документы. И тут пуля попала мне в голову: отнялась левая нога и рука.

Подлечился немного – возвращаюсь в полк, а голова еще перевязана. Командир полка у нас уже другой – Студеникин. Он мне сначала мораль прочитал: зачем с перевязанной головой вернулся. А потом и говорит: «Ладно, иди к Аксюткину, там долечишься».

Часа через два или три он меня снова вызывает к себе.

-                     Наслышан о тебе. Жаль, что голова перевязана – хорошая мишень для снайпера. Будь осторожен.

И тут же отдал приказ:

-                     Впереди высота, видишь? На левом скате высоты – роща. – Эта роща называлась «Пистолет». – Надо овладеть высотой и прилегающей к ней рощей.

Вечерело. Мы атаковали. Овладели высотой. Оказалось, что на обратных скатах этой высоты – окопы. Наши там еще оборонялись в 41-м году. В них находились немецкий штаб, склады с боеприпасами и продовольствием. Мы захватили большое количество гранат, бутылок с зажигательной смесью, пулеметов, ленты к ним. На высоте мы поставили сорок немецких и три наших пулемета.  Наше командование не знало об этом. Утром звонит Студеникин: «Что-то немцы затевают, обычно идут в атаку на рассвете, а уже 10-й час». В это время на переднем крае появились танки.

-         Товарищ полковник, танки.

-         Сколько их?

 Я считаю:

-         Раз, два, три…

Он меня перебивает:

-         Пришли людей за бутылками.

-         Товарищ полковник, у меня есть.  Если надо я и Вам дам.

-         Тогда держи высоту.

За танками шла пехота, машины. Окопы уже заросли травой - нас не видно. Я даю команду: «Всем в укрытие. Никому не высовываться. Без команды не стрелять». Все залегли. Танки совсем близко.  Мы как врезали из 43 пулеметов…. Пехоту с танков как ветром сдуло. Машины загорелись. Сразу подбили 9 танков. Остальные попятились назад.

В этот день мы отбили четыре атаки. Сожгли тридцать танков, уничтожили, так позднее нам сообщили, около 2 тысяч пехотинцев.

Справа – дивизию, слева, за рощей Пистолет, наши подразделения сбросили в Днепр. Осталась на правом берегу только моя группа.

За развитие боевых успехов вся моя группа солдат была представлена к правительственным наградам. А трое: я, младший лейтенант Котегов и солдат Курбанов – к званию Героя Советского Союза.

Курбанов – солдат – снайпер, уничтожил более 150 немецких солдат.

Котегов – командир взвода станковых пулеметов. На третьи сутки  после этого боя был ранен, умер в госпитале. Звание ему было присвоено посмертно.

Участвовал во взятии Кривого Рога.

Сысоев ворвался в город. Уже сутки там находился, с ним не было связи,  боеприпасы, наверное, у него тоже были на исходе. Мы раз пять атаковали, не могли ни чего сделать.

Перед городом находилась линия телеграфных столбов. Наши как дойдут до них –  там их и накрывают. А слева от города – балка, там фундамент от заложенного дома.  Когда я получил приказ, ворваться в город, решил идти по этой балке. «Если Вас заметят, всех накроют» – нас предупредили.

По этой балке мы дошли до линии телеграфных столбов,  развернулись…. Когда немцы нас увидели – уже ничего не смогли сделать. Окраину города мы взяли. 

Я стою, рассматриваю город.… Вдруг меня подхватили три солдата и несут. Я за пистолет… Они мне говорят:

-         Нам командир приказал принести Вас на руках.

-         Где он?

Абалмасов находился в доме. Его немцы несколько раз атаковали. У него закончились боеприпасы. Он забрался на второй этаж, а на первом – немцы. Что  ж  ему делать, боеприпасов то нет? Он разбирает трубы, печи; перекрывает кирпичами лестничную клетку.  Когда я атаковал, то спас Абалмасова с ротой.

Нашей дивизии, за взятие Кривого Рога присвоили звание Криворожской.

Освобождал Молдавию.

Вышли на румыно-болгарскую границу. Здесь я уже был заместителем командира батальона. Командира батальона вызывают в штаб.  Я остался за него. Наступление назначено на следующий день. Вдоль границы идет болгарский пограничник. Мы все залегли.

 Я решил посмотреть пограничные укрепления. Капитан Лабджинидзе  говорит:

-         Вася, «вайне» конец. Тебя болгарин убьет и все. Не ходи.

-         Филя, сколько мы завтра положим. Я пойду, посмотрю….

Я снял звезду, достал партбилет – все отдал капитану.  Зашел в нейтральную зону. Болгарин меня увидел, остановился.

-         Здравствуй.

-         Здравие, здравие, братушка.

Ничего себе братушка, думаю, завтра идем против них в наступление. Рассматриваю дзоты, минные поля. Что-то говорить надо.

-                Красиво тут у вас.

Он мне что-то сказал и машет, так как у нас «нет». Я не знал, что это у них это «да».

-         А вода у Вас есть?

-          Има, има, братушка. (Имеем, имеем)

Я снова не понял, так как он кивал по-нашему «нет».

-          Как это? На заставе и воды нет.

-          Тута има.

Мы пошли на заставу.  Он идет справа и немного сзади – я как под конвоем. Когда я уходил, приказал, чтобы его держали на прицеле. Если по отношению ко мне никакого насилия не будет – не стрелять. 

Подошли к заставе. Встречает нас часовой.

-         Здравие, здравие, братушка.

Так приветствовала меня позже и  вся застава.

-         Братушка, то братушка, но вы же знаете, что мы в состоянии войны.

-         Да знаем.… Мы с русскими воевать не будем.

Второй офицер:

-         Они нас от турок освободили.

Я растерялся, не знаю, что делать. Говорю:

-         Я никаких полномочий не имею. Пойду, доложу командованию, и к вам приду.

Я возвращаюсь на наши позиции. А тут уже в окопах сидят командир дивизии, командир полка. Ждут.

-         Ну, что там.

-         Все в порядке, – рассказал им все.

-         А заставу снять сможешь?

-         Смогу.

-         А, что для этого надо?

-         Своих солдат поставлю, а болгар приведу.

-         Бери взвод автоматчиков, сними заставу.

Замкомполка взял взвод автоматчиков под командованием Усенко и проинструктировал их: захвати оружие, сними часовых. А я этого не знал. Приходим на заставу.

-         Вы сказали, что с русскими воевать не будете, а с немцами будете.

-         Будем.

Они к оружию, а их не пускают. Мне стыдно стало.

-         Зачем вы это сделали – обращаюсь к Усенко.

-         Когда мы шли, меня проинструктировали.

Командир заставы посмотрел на меня:

-         Я все понял. Ничего страшного нет.

-         Тогда собирайтесь.

Мы пришли на нашу территорию. С ними побеседовали и распустили по домам.

В Варне нас встретили с хлебом-солью, цветами. Сами болгары захватили немецкие пароходы, арестовали немцев в Варне. В других болгарских городах была та же самая картина.

В Болгарии для меня война фактически закончилась.

Участвовал в параде Победы в Москве. После парада мне вручили пригласительный билет в Кремль на торжественный вечер. На вечере сидел в первом ряду, видел командующих, правительство.

Калинин предложил тост за Сталина, второй тост – за Жукова, третий – за Рокоссовского, потом за  командующих всех фронтов.

Поднимается Сталин: «Я предлагаю тост за винтики, без которых не сможет работать ни одна государственная машина, – за доблестного советского солдата».


 «Герої Радянського Союзу – наші земляки»

 29.05.04 р. ми зустрілися з вдовою Героя Радянського Союзу Пушанка Марією Михайлівною  Записали її спогади про  чоловіка - Пушанка Олексія Петровича. Спочатку Марія Михайлівна нам запропонувала ксерокопії статті з книги про свого чоловіка, але ми відмовились, бо це ми можемо знайти і прочитати, а ось дізнатися про те, яким він був насправді, яким його пам’ятає вона, ми з книг не дізнаємося.  Тоді жінка почала свою розповідь: 

 “Олексій Петрович народився 21 вересня 1920 року у с. Володимирівка  Білопільського району Сумської області.

 Батько – Петро Иосипович, мати – Тетяна Петрівна (не рідна). Крім Олексія було ще троє дітей:  два сини – Володимир та Михайло (1924 р. н. та 1932 р. н.) та сестра Віра. Дитинство пройшло у рідному селі. У школі вчився добре. Закінчив семирічку. Після поступив у ФЗУ. Коли він складав вступний іспит, на всі питання, що йому задавали, він зміг дати відповіді. Але сам задав вчительці каверзне питання: “А Ви зможете розповісти “Отче наш” навиворіт”. Більше йому питань йому не задавали – прийняли.

 Після закінчення ФЗУ він пішов працювати на воєнний завод у Харкові. У 1943 р.  завод був евакуйований, але у Саратові їх розбомбили. До рідного села повертався пішки.

 ... Після того як село було звільнено від фашистських окупантів, пішов на фронт...

 Службу проходив у 842-му полку 240 стрілецькій дивізії (автоматник). 

 За мужність, виявлену  під час форсування Дніпра та утримання захопленого плацдарму на правому березі Дніпра, йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (З гордістю Марія Михайлівна показала пошуковцям документи про нагороди, що отримав її чоловік).

 ... Це відбувалося біля Лютежа. Туман був дуже густий. Взвод, у якому служив  Олексій Петрович, переправився на саморобних плотах через Дніпро. Перед ними виросла стіна – метра три заввишки (високий схил Дніпровського берега). Вони окопалися у “яру". Їх весь час обстрілювали троссірующими кулями. “Они как дали, аж стена загорелась”. З ними була ще медсестра, бойова жінка, не побоялася, залізна на гору, подивилася навкруги – німці втекли. Вона крикнула: “Все чисто, лізьте за мною”. Коли бійці піднялися на високий схил, то побачили, що дійсно німці втекли, залишили вбитих – чоловік вісімдесят. Бійці зайняли оборону. Добу її тримали, поки не підійшло підкріплення. Весь цей час вони чули по рації: “Тримайтесь, скоро надійде підкріплення, ви тільки тримайтесь...”.

Медсестра помітила німця за деревом, їй вдалося його знешкодити. У нього були з собою харчі: консерви, ковбаса (було що й поїсти бійцям).   

 6 листопада було звільнено Київ, а вже 7 листопада там відбувся парад.

 Під Ужгородом Олексій Петровича направили у розвідку, але він підірвався на німецькій мині – йому відтяло ногу. Везли його на тачанці до медчастини, а поряд вибухали снаряди. “Він так хотів, щоб у нього попало, але не доля.” Його направили до Москви у госпіталь. Три рази оперували, були роздроблені дуже кістки. Лікувався 11 місяців. У 1944 році повернувся додому, жив поряд з батьком та матір’ю. Працював у колгоспі.

 У 1948 р. взяв шлюб з Марією Михайлівною. “Жили дуже добре”. Мали 4 дітей (двоє синів та двоє дочок).

 У 1976 році захворів, його відвезли до Сум, але лікарі сказали, що все добре. Вони повернулись додому. 29 березня йому стало погано і він помер. Діагноз – набряк головного мозку.

 “Він був дуже добрий, розумний чоловік. Дуже добре читав карту. Його командир говорив, що якщо буде заміна, то його направлять до Москви вчитися, але не доля”.

Спогади їх були записані і відповідним чином оформлені. Жінка не тільки поділилися своїми спогадами, але і подарувала музею кілька своїх фотокарток, газету, ксерокопії документів та ін.


Про групу «Прапор»

На літо учням було надано творче завдання: написати дослідницьку роботу. Тема мого дослідження «Сумське підпілля». Звичайно можна було обійтися матеріалом надрукованим у газетах, книгах, але це «не цікаво». Тож крім друкованого матеріалу були використані спогади учасників тих подій. Ми зустрілися з жінками-учасницями підпільної групи “Прапор”: Виноградовою (Балаба) Оленою Яківною, Руденко (Барбосовою) Вірою Андріївною, Шаміною Лідією Олександрівною, Хвостенко (Голубєвоою) Вірою Філіпівною.

Спогади жінок були записані і відповідним чином оформлені. Жінки не тільки поділилися своїми спогадами, але і подарували музею кілька своїх фотокарток, газету, ксерокопії документів та ін.

Віноградова  Олена Яківна, люб’язно погодилися показати місця, пов’язані з діяльністю групи: будинки, де жили підпільники, зокрема, Косаренко Дмитро, Зубченко Анатолій та Євген, Савельєва Тетяна, Голубева Віра, Гранин Олексій, місце, де Дмитра Косаренко заарештували. Олена Яківна жила неподалік, тож описала як воно виглядала під час війни. Під час цієї подорожі вона додала: «Коли поверталися з розвідки, Литовченко Олександра повернула додому. Дмитро Косаренко, Таня Савельєва та Володя Худяков зайшли у подвір’я будинку де мешкала Тетяна. Дівчина  відійшла від них. Хлопці пішли до сусіднього будинку. За ними зразу під’їхала машина і їх заарештували. Тетяна з родиною зразу перешли жити на вул. Засумську. 

Наступного дня мене зустріла зі сльозами на очах Анна Миколаївна. «Ти знаєш, що трапилось... Їх заарештували». Вона порадила покинути місто. Куди йти? Тільки до Стецьківки, де мешкали бабуся і дідусь. Коли я йшла до села, знов наче мене хтось оберігав, біля містка у селі стояли три поліцаї. Коли я проходила повз них, вони мене зупинили, запитали куди я йду. Я відповіла, що до бабусі. Двоє з них не повірили, один з них наказав мені прямувати до відділу. Але третій поліцай був сусідом моїх родичів, жив навпроти, він підтвердив мої слова”.

Крім того ми побували біля будинку, де жила родина Шаміних. Саме з підвалу їх будинку «не вибували» ті, кому вдалося втекти з тюрем, були поранені і потребували допомоги.

Ми дуже вдячні жінкам-підпільницям за допомогу, надану у зібрання матеріалів про групу «Прапор».

Сазонова О.


Крепость над Сеймом

15 мая 2004 года мы – младшие члены поисковой группы «Факел» совершили экскурсионную поездку в г.Путивль.

По дороге в этот город экскурсовод нам рассказал о жизни известного путешественника Александра Булатовича – исследователя Абиссинии (Эфиопии), родившегося в с. Луциковка Белопольского района.

Во время нашей первой остановки мы любовались красотой поймы реки Сейм.

По приезду в г. Путивль мы направились в Спасо-Преображенский собор Святодуховского монастыря. Все присутствующие на экскурсии были поражены красотой древнего иконостаса (16-19 вв.), серебренной люстры, подаренной Петром I. Именно на территории этого монастыря находилась сестра Петра  I – Софья. Нам рассказали об уникальных часах, которые располагались над кельей, где содержали непокорную сестру. Они отбивали каждую минуту, тем самым  напоминали Софье, что Петр за ней постоянно наблюдает.

Затем мы посетили Молчанский монастырь, где нам показали две иконы, подаренные Президентом Украины Л. Кучмой, увидели копию иконы Молчанской чудотворной иконы Божьей Матери. Экскурсовод рассказал нам о Лжедмитрии I, который укрывался за стенами этого монастыря, показал, где была расположена его тайная комната. В краеведческом музее мы увидели «тронное» кресло лжецаря.

Путивлю 1000 лет.  Мы побывали на месте, где стояла древняя крепость. На детинце установлен памятник Ярославне, которая организовала защиту города от половцев, во время отсутствия мужа – князя Игоря, находившегося в плену.  Здесь же находится братская могила защитников Путивля, погибших во время осады города татаро-монголами.

Следующим этапом нашей экскурсии был выезд в Спадщанский лес. Мы посетили музей партизанской славы. Среди экспонатов меня поразила партизанская тачанка. Экскурсовод рассказал нам о С.А. Ковпаке, С.В. Рудневе и его сыне Радике, о людях из этого отряда («Дед Мороз» мне запомнился больше всего). Боевое крещение партизанский отряд принял 19 октября, когда через Спадщанский лес шли 2 немецких танка. На месте, где был подорван фашистский танк, поставлен большой камень с текстом. Один из танков был захвачен партизанами, отремонтирован, был на вооружении партизанского отряда. До сих пор он находится в лесу, но уже как экспонат. Во время войны партизаны жили в землянках. Мы заглянули в каждую. Они еще хорошо сохранились.

Мне очень понравилась поездка в г. Путивль.

Костроменко Б.


Пошукова експедиція до Вакалавщини

26.04.2004 року в с.Пушкарівка  пошуковців зустріли учні місцевої школи. Вся школа вийшла привітати гостей. Учні читали вірші, розповіли про Героїв Радянського Союзу вихідців з “їх кута”: Майдан М. С., Новак В.Л., Єременко І.А., Лазенко О.Р. Поділилися інформацією про цих людей з пошуковцями.

Перед школою знаходиться пам’ятник Майдан Марку Степановичу, Герою Радянського Союзу, уродженцю цього села.  Сільські хлопчаки показали нам вулицю названу на честь Героя.

Пройшовши вул. Майдан (Пушкарівка), сфотографувавшись тут на пам’ять, ми рушили через Битицю до Вакаловщини. Ми зайшли до Марченко Галини Андріївни. Вона запросила нас до хати. Розповіла про пережите нею в роки війни. Зустріли ми і Рожченко Марфу Аврамівну, вона теж пережила важкі часи окупації.

...Смерть, знущання, стрілянина, страх, запах гарі від спалених домівок – все назавжди залишилось у пам’яті цих жінок. Фашисти спалили все село, не жаліли ні старих, ні малих. Ті, хто залишився в живих, втекли у ліс, потім їм надали притулок у сусідніх селах. Нажаль це село було не єдиним, яке пережило такий жах.


Пошук...

 “Герої Радянського Союзу – наші земляки” тема однієї з дослідницьких робіт, на якою працюють учні школи

Дякуємо Любові Миколаївни, відповідальній за музей Слави інституту ракетних військ та артилерії ім. Б.Хмельницького, за допомогу надану у зібранні матеріалів про Героя Радянського Союзу  Євгена Терезова.


У музеї Слави

 Ми нещодавно побували у музеї Слави інституту ракетних військ та артилерії ім. Б.Хмельницького. Дві площадки музею знаходяться під відкритим небом, третя – у будинку. На першій площадці ми побачили старовинну пищаль, єдиноріг, пушки, міномет та ін. На другій – “Катюшу”, машини, що можуть стріляти за кілька десятків сотні кілометрів. Перед тим, як зробити постріл, вони обов’язково мали зупинитися. Якщо вони це не зроблять, то військові, що знаходяться у машині,  загинуть.

У приміщенні інституту знаходиться третя площадка музею. Раніше, більше 100 років тому, тут військовій справі вчили хлопчиків з 7 років. Їх називали кадети. У приміщенні, де знаходиться музей, раніше була церква.

У музеї на стінах багато портретів.

Василь Петров – вихованець артучилища, Герой Радянського Союзу, дійшов до Берліна без обох рук. Він ледь не загинув. Його випадково знайшли серед загиблих. Над ним лежав поранений, що зойкнув, його почули, витягли, а під ним лежав Петров, помітили, що він теж живий і винесли. У нього вже не було однієї руки, інша була поранена, її довелося лікарям теж відтяти. Майже місяць він не приходив до тями.

Після шпиталю він повернувся на фронт. Щоб влучно стріляти, йому була зроблено спеціальний картуз. Його козирок був трохи довший за звичайний, на ньому було нанесено, те що не лінійці артилериста. Так як у нього не було рук, користуватися лінійкою без сторонньої допомоги він не міг, тож використовував замість неї свій картуз.

Євген Терезов, закінчив артучилище. Йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він загинув. Його навіки зараховано в списки 2-ї батареї артучилища (нині інституту).

 Федченко Світлана, Докучаєва Ксенія,

учні 5-В класу, члени групи “Факел


340-я…

 В нашем городе воинов-освободителей 340 стрелковой дивизии всего три человека. Мы записали воспоминания Лалак Василия Антоновича – лейтенанта медицинской службы, прошедшего боевыми дорогами от Самотоевки (Сумской области) до Умани. Много интересных фактов поведал нам ветеран. Оптимизм, чувство юмора помогало этому человеку в самых сложных ситуациях.


167-я

1 марта 2004 наша группа «Факел» побывала в музее школы № 22, посвященному истории 167 стрелковой дивизии. Здесь мы увидели уникальные кадры хроники: наш город сразу после освобождения: митинг, выступление артистов, разрушенный город, немецкое кладбище близ Ильинской церкви, восстановление разрушенных объектов (железнодорожного полотна) и др.

Музей молодой – ему всего два года. Но в музее собрана большая библиотека, есть фотографии, листовки, плакаты и многое другое. Но гордятся в школе тем, что музей имеет свой сайт в Интернете.  Алла Васильевна поделилась с нами планами на будущее. Рассказала о работе поисковцев их школы.

Спасибо Вам за то, что вы делаете для сохранения памяти о воинов 167 стрелковой дивизии, освободившей наш город.


Мы, катуковцы, держались до последнего…

 25 января 2004 года в нашей школе состоялась встреча группы “Поиск” с Иваненко Анной Николаевной, ветераном Великой Отечественной войны, комсоргом роты автоматчиков, 8-го Гвардейского механизированного Прикарпатско-Берлинского Краснознаменного, ордена Суворова корпуса  1 Гвардейской Краснознаменной Танковой Армии.

Гордится Анна Николаевна тем, что служила в 1 ГТА. «Мы, катуковцы, держались до последнего…».  Она рассказала нам о боевом пути армии, ее героях.

28 декабря 1943 года 1 ГТА взяла Казатин. Здесь, считает Анна Николаевна, она получила первое боевое крещение. Способ взятия города был оригинален: разведчики ворвались в город, пока они наводили панику в городе, по железнодорожному пути подошел танковый полк Бойко И.Н.. Гитлеровцы решили, что это был их запоздавший поезд. Огромные трофеи были тогда взяты гвардейцами: техника, оружие, боеприпасы, продовольствие. Но особо Анна Николаевна отметила то, что освобождены были люди, которых немцы хотели отправить на каторжные работы в Германию, военнопленные. Последние сразу после освобождения сразу вступили в бой с фашистами.

Анна Николаевна вспомнила случай, произошедший во время боев на Сандомирском плацдарме, бои за Зееловские высоты, уличные бои  в Берлине. На рейхстаге поставила и Анна Николаевна свой автограф: «Цель достигнута, будь проклят фашизм!»

После рассказала Анна Николаевна о своей послевоенной жизни. Сейчас Анна Николаевна находится на заслуженном отдыхе. Но с ее кипучей энергией, энтузиазмом - дома  спокойно не посидишь.

Каждый день к ней приходят письма от однополчан – на них нужно дать ответ. И сейчас ее можно считать комсоргом, но не роты автоматчиков, а всей армии, в которой ей пришлось служить.

Она участник многих мероприятий: конференций, встреч.  Помогает собирать материалы для музеев школ, тесно сотрудничает со школой № 13 г. Сум.  Готовит альбомы, в которых  размещена информация про 1 ГКТА. Анна Николаевна пишет стихи, статьи для газет, причем тематика их разнообразна. Она ведет общественную работу по патриотическому воспитанию детей. Общается с учениками школ, прививает им любовь к Родине.

Белошапка К.


Даже сейчас тяжело вспоминать 22 июня…

 Минаев Николай Прохорович – воин 1395 зенитно-артиллерийского полка 34 Неманской ордена Кутузова зенитно-артиллерийской дивизии РВГК, участник освобождения Смоленщины, Белоруссии, Литвы, Польши, восточной Пруссии, штурма Кенигсберга и Пиллау – гость нашей встречи.

 Родился в с. Тоцкое Оренбургской   области, но считает себя коренным сумчанином. Для этого есть все основания – он освобождал наш город от фашистских захватчиков, более 30 лет живет  здесь, он любит Сумы.

 Он очень хороший рассказчик. Вот часть той записи, которую мы сделали: «22 июня в 10 часов утра на живописном берегу Самары должна были состояться спортивные состязания между учащимися школы и воинами истребительного полка, который базировался в нашем селе. Все уже было подготовлено к встрече: маршруты, футбольное поле, беговые дорожки и т.д. Я и старший сержант вышли на старт велосипедной гонки.  Но прозвучал сигнал «Сбор»…. Войска были построены по тревоге. Подъехала машина ЗИЗ с открытыми бортами, на ней произнес короткую речь отец моей одноклассницы…», в которой сообщил о том, что началась война, что уже бомбили города, есть жертвы.

         Первый день войны оставил в душе ветерана тяжелые воспоминания. «Даже сейчас тяжело вспоминать 22 июня». Вечером в клубе была постановка «Овода». «Сама по себе постановка тяжелая, – отметил ветеран, – да еще во время спектакля зашел посыльный – стал называть людей. «На выход». Так мы проводили на фронт отцов. 300 человек – весь первый призыв – погибли».

 Через год был призван и Николай Прохорович. Его вызвали  в райком комсомола. «10 человек надо направить в училище. Кого бы ты порекомендовал?» – был задан вопрос. Я весь класс и записал. У меня все лучшие…» – отметил ветеран».

      Так одноклассники вместе учились, вместе закончили зенитно-артиллерийское училище, воевали тоже вместе, но в разных частях.

Гордится ветеран своими боевыми полководцами. «Прославленный полководец нашел время для беседы с офицерами и солдатами батареи и этим запомнился на всю жизнь» – отметил ветеран в своих воспоминаниях. «Простота высшего командования породила любовь к ним» – на этом сделал акцент ветеран во время встречи с участниками группы «Факел». О Василевском А.М., командующим III Белорусским фронтом, говорил ветеран (c ним дважды  он разговаривал).

         О его боевом пути, ветеран рассказал немного, но оставил нам свои воспоминания, в которых мы узнали о его боевом крещении, о событиях близ с. Барышено Витебской области, о боях под Витебском и Оршей, в Белоруссии, взятии Кенигсберга, как не раз он чудом избегал смерти. Наверное «родился в рубашке».

      Ныне Николай Прохорович ведет общественную работу по патриотическому воспитанию детей и молодежи. Общается с учениками школ, прививает им любовь к Родине. Вот и сегодня (24.01) он был на встрече с участниками нашей группы.

Захарчук Саша, Мережкина Даша,

 участники группы «Факел» ООШ № 6


В школьном музее

 Мы посетили музей школы № 17. Условно экспозиция разделена на несколько частей. Вначале нас познакомили с материалом о Сумщине как партизанском крае. Здесь есть очень интересная фотография, сделанная учениками кружка этой школы при помощи фотомонтажа, которая показывает боевой путь партизанского соединения Ковпака. Далее нам рассказали о детях, которые внесли тоже свой вклад в дело борьбы с врагом. В школе гордятся тем, что у них работали 3 женщины прошедшие дорогами войны, им посвящен отдельный стенд. В музее есть личные вещи ветеран, которые сохранились еще со времен войны.

 Есть в этой школе своя символика. Нас познакомили с историей ее создания.

Школа относительно молодая, но историей, своими достижениями они гордятся. Есть стенды, которые рассказывают о «Химпроме» – шефе этой школы.

 Рядом с музеем Боевой славы, была  еще одна комната – «Светлица», где были представлены изделия народных промыслов – рушники, одежда, посуда.

 Нам было приятно, что вместо одной экспозиции мы посмотрели две.

 Сухоручко Денис,

 участник группы «Факел» ООШ № 6


В музее Кати Зеленко

 Мы уже посетили несколько школьных музеев, но музей школы № 27 следует отметить особо. Он посвящен легендарной летчице, которая совершила таран над небом Сумщины. Нам очень понравился рассказ трех девочек – экскурсоводов, которые нам рассказали о самой Кате: как прошло ее детство, «первый» полет с зонтиком, учеба, прохождение службы, подвиг.

Мы благодарны тем людям, которые берегут память о людях, которые не вернулись с войны, но сделали все, что от них зависело, что бы сейчас над нами было мирное небо.

Федченко Светлана,

участник группы «Факел» ООШ № 6

2003 р.

О наградах тогда никто не думал, воевать надо было…

 

13 декабря в музее школы №6 состоялась встреча участников группы «Факел» с Еременко Петром Федоровичем – ветераном Великой Отечественной войны, воином 576 артиллерийского орденов Красного Знамени и Богдана Хмельницкого полка, 167-й Сумско-Киевской дважды Краснознаменной стрелковой дивизии.

Война – это страшное время, которое пережил наш народ, и которое принесло много бед и страданий. Но все-таки народ сумел выстоять эти тяжелые четыре года, смог победить фашистских захватчиков.

Герой нашего рассказа родом из Битицы Сумского района. Отец – крестьянин-середняк, имел 2,5 га земли, активист. Односельчане его избирали председателем Битицкой сельской Рады.

В 1927 маленький Петр сам записался школу. Закончив 7 классов, он едет в 1935 г. в Сумы поступать в химико-технологический техникум. Но уже через месяц вынужден был бросить учебу, вернуться домой. Как раз в это время открылась десятилетка в с. Великая Чернеччина. Герой нашего рассказа вступил в эту школу, успешно  окончил ее.

Мечту о профессии химика изменил. Окончил Лубенский учительский двухгодичный государственный институт. Работал 1 год и три дня в школе в селе Макаренко Харьковской области.

23 октября 1940 г. был призван в ряды Красной армии. Служил в 88 артиллерийском полку 80 ордена Ленина имени пролетариата Донбасса стрелковой дивизии.

 Весть  том, что началась война, застала Петра Федоровича недалеко от Тернополя. «По колонне передали: «По одному ездовому оставить на подводе, всем подойти к политруку». Он говорит: «Товарищи, сегодня ровно в 4 часа германские войска перешли нашу границу». Сделал паузу. Мы все думали, что могут означать эти слова, ведь тогда часто переходили границу. «Война?!» – не то вопрос, не то утверждение прозвучало. «Да» - ответил политрук – «Война»…А колонна идет...».

 Дивизию перебросили под Броды, здесь состоялось великое танковое сражение.  С тех пор им все время приходилось отступать. «Очень тяжело было отступать и биться с отходом. Много людей мы потеряли, боеприпасов, горючего, продовольствия. Воевать было нечем. У нас с двух армий (6 и 12), что шли рядом, остались не армии, а остатки».

 Петр Федорович  участвовал в обороне Киева, защищал Донбасс. Попал в окружение в междуречье р. Синюха и Ятринь. Здесь они оттягивали огонь на себя в течение полмесяца 22 вражеских дивизий. Тем самым дали возможность эвакуировать Донбасс. Остатки двух армий погибли. Те, кто остался жив, небольшими группами выходили с оккупированной территории.

 С марта 1943 года Петр Федорович служит в 167 стрелковой дивизии 576 полка командиром третьей батареи 4  орудия. Участвовал в освобождении городов Сумы, Киев, форсировал Днепр.

31 июля близ Дрогобыча был тяжело ранен в локтевой сустав. Два месяца лечился в г. Сумы  в госпитале 6039, которой располагался в школе № 13. Из госпиталя был выписан с белым билетом. Был направлен на роботу в школу с. Новосухановка, где проработал 21 год. Затем 10 лет работал в школе с. Марковка Степовского района и 14 лет в с. Великая  Общий (учительский) стаж 40 лет.

 Петр Федорович был награжден орденом Славы III степени, Отечественной войны I степени, орденом за Мужество, юбилейными медалями. «О наградах тогда никто не думал, воевать надо было…» - говорит ветеран.

 Война оставила горькие воспоминания в душе ветерана. Она принесла много горя, бед и несчастий. Она уничтожила миллионы людей, лишила тысячи ребят отцов и матерей. Но народ победил в этой войне. Победил потому, что не мог не победить.

Благодаря нашим дедам и их отцам, мы живем на земле в мире. Мы должны помнить о них.

 Липовая Татьяна,

 участницы группы «Факел» ООШ № 6


На войне, как на войне, там тихо никогда не бывает...

 29 ноября 2003 года в нашей школе состоялась встреча группы “Поиск” с Майоровым Сергеем Григорьевичем, ветераном Великой Отечественной войны, служившим в 167 стрелковой дивизии (465 стрелковый полк), участником освобождения города Сумы.

Ветеран прошел боевой путь от начала формирования дивизии и до конца войны.  Сергей Григорьевич был фельдшером, командиром санитарного взвода. 

         Вспомнил, в каких суровых условиях проходила подготовка солдат. «Проводили тактические занятия в полевых условиях, приближенных к боевым действиям. Зима была суровая. Мороз по 25-30 градусов. Мы осуществляли походы по лесистой местности со стрельбами по трое суток. Костров разжигать было нельзя, несмотря на морозы (приучали к маскировке)». Позже он принял присягу.

 Боевое крещение получил под Воронежем.

Неизгладимый след в памяти ветерана оставили бои за село Большая Верейка. В селе домов уже  не было, одни печки стояли. В течение дня  по несколько раз село переходило из рук в руки. Немцы вели упорное сопротивление. Здесь их полк долго стоял в обороне. Позиции наших войск постоянно обстреливали. «На войне, как на войне, там тихо никогда не бывает...»- говорит ветеран.

 В январе 1943 года 167 дивизия перешла в наступление. Зима была очень суровая. Выпало много снега. На очистку дорог были брошены солдаты, население. В результате части смогли продвигаться вперед.

 В Воронежской области есть так называемые Логовские дворы («32 домика»). Здесь полк, в котором служил ветеран, встретил отступающие части немцев. Завязались ожесточенный бой. Воюющие стороны отделяла только шоссейная дорога. «У нас  скопилось большое количество раненых. Их с поля боя выносили и  санитары, и солдаты. В уцелевшей 4 или 5 хате от передовой линии, находились 12 тяжелораненых бойцов… Мы перевязывали одного тяжелораненого … и тут разорвалась минометная мина. Хата загорелась. Мой друг, Лужников Володя, был спиной к этому взрыву. Его тут же убило. … Мы начали выносить раненых, нам помогали и легкораненые солдаты. Выносили на улицу, на мороз, подальше от пожара.   Позже раненых отправили в тыл на повозках, на которых подвозили к фронту боеприпасы».

 Близ села Плехово произошли неприятные события. Разведка донесла, что все чисто. Но когда части стали подходить к населенному пункту, автор был тоже в боевых порядках, немцы открыли шквальный огонь. Земля мерзлая, укрыться негде. Только подполз Сергей Григорьевич  перевязывать раненого старшего лейтенанта, начал разрезать ткань, чтобы увидеть рану. Очередь… Пуля попала прямо в сердце раненого бойца. «Буквально у меня на руках погиб мой лейтенант».  А у самого ветерана и шинель, и шапка были пробиты (над звездочкой прошла пуля, может в миллиметре от головы). «От смерти не четыре шага, как поется в песне, а 1 миллиметр…»

 В Киянице (Сумской район) дивизия стояла  в обороне. Населенный пункт, вспоминает ветеран, был разбит. Сахарный завод взорван. Стояли  эшелоны, приготовленные к отправке. Но пути были взорваны и немцы их не успели отправить.

 Рассказал нам ветеран и о боях на Курской дуге, за город Сумы, Ромны, Киев.

 Январь 1944 года…. В Черкасской области в расположение 167 дивизии вклинилось большое количество немецких танков. 465 полк, в котором служил Сергей Григорьевич, был отрезан от дивизии. Полк занял круговую оборону. Противник значительно превосходил в силах. Немцы потеснили полк, он оказался в лесу, на краю села Тихоновка. На повозках лежали раненые укрытые, всем, чем только было возможно (соломой, трофейными материалами). Так, их пытались спасти. Заканчивались боеприпасы. На околице села стояла школа, в ней находились тяжелораненые. Когда немцы потеснили воинов 465 полка из села, их не успели вынести.  Школа  оказалась  на нейтральной полосе. 50 метров было от школы до немцев. Они постоянно ее обстреливали. Благодаря тому, что основание было цементное, раненые лежали на полу, они остались живы.  Всю ночь на счетверенных лыжах  Сергей Григорьевич и его однополчане выносили раненых под огнем противника. Вынесли всех.

 Через две недели их освободили. Тяжело было вспомнить ветерану, то, как возле школы  они хоронили  своих товарищей.

 Дивизия прошла с боями через всю Украину, участвовала в освобождении Польши. 11 сентября 1944 года, во время наступления на Моравска Остава, ветерана ранило, его вынесли с поля боя. А дивизия продолжала наступление...

       Ветеран отметил во время нашего разговора, что тогда он не задумывался о смерти. Страха не было… Чувство долга, патриотизма, стремление изгнать врага с родной земли помогало жить.

Рыжков А.


У похід

26 жовтня 2003 року біля Палацу дітей та юнацтва було дано старт масовому походу школярів “Сумський радіус” в рамках краєзнавчого руху “Ти - сумчанин”.

Отримав маршрутний лист, ми ознайомились із завданням. Після цього наша група  тролейбусом № 2 доїхала до зупинки “Будбаза”, що знаходиться неподалік від повороту дороги на с. Токарі. Далі ми рушили пішки: минули заправну станцію, йшли вздовж обочини дороги, але вже діти притомилися - зробити привал.

Після відпочинку рушили далі обабіч дороги тягнулися поля, минули поворот на вул. Шевченко (с. Токарі), милувались краєвидом токарівських ставків.

Навпроти пошти, знаходиться пам’ятник воїнам, що загинули в боях за село під час Великої Вітчизняної війни, є список односельчан, що не повернулися з війни. За сприянням мешканців будинків, що збудовані поруч (вони нам дали віник) ми прибрали листя біля пам’ятника. Провели мітинг, поклали квіти до пам’ятника.

Місцеві жителі нас направили до будинку ветерана Великої Вітчизняної війни по вул. Горького. Нас вразило те, що хлопчик, коли ми помилково, зайшли не в той, а дуже схожий за описом, будинок, нам відповів: “Ветеран мешкає у 23 від мого будинку домі”. Але за вказаною адресою (Горького, 47) вдома нікого не було. Дівчина нам підказала, що неподалік, по вул. Над’ярній живе жінка, ветеран Великої Вітчизняної війни. Ми пройшли на сусідню вулицю, де знайшли будинок № 8. Нас радо зустріла Глінкіна Марія Валер'янівна, це невістка Бутрим (Глінкіної) Марії Луківни, ветерана Великої Вітчизняної війни. Нас запросили до хати, дітей розсадили вздовж стін і Марія Луківна розказала нам про своє життя, про те що їй довелось пережити у війну (жінці було дуже важко говорити після важкої хвороби). Пятикоп Марина та Галаєва Сабрина, записували її оповідь. Марія Валер'янівна принесла нам збірку поезій Володимира Нікітенко, в якій міститься балада “Воювали дві Марії” (про Марію Луківну Бутрим та Марію Елфімову). Коли ми прочитали цю баладу, на деякий час в хаті запанувала тиша – діти були вражені почутим. Марія Луківна показала нам свої нагороди, ми сфотографувалися на пам’ять.

Після ми рушили в центр села, зайшли на кладовище, згадали тих ветеранів, що померли вже в мирний час.

Але діти є діти, вони втомилися, після, так би мовити офіційної частини, ми перейшли до неофіційної – відпочили на березі ставка.

Назад частину дороги ми пройшли пішки, дорогою зліпили чудового снігового чоловічка. Від повороту на вулицю Шевченко (с. Токарі) проїхали на автобусі “Суми-Токарі” до зупинки вул. СКД (у двох чоловік промокли чоботи).

Всі завдання на маршруті виконали.